– Мені здається, що ви дуже зажурені, – сказав йому дідусь.
– Леле! Я маю для того причину! – сказав Задіґ.
– Коли ви дозволите мені піти з вами, – відповів старий, – може, я вам буду корисний; мені траплялося іноді вливати почуття заспокоєння в душі нещасним.
Задіґ відчував пошану до вигляду пустельника, до його бороди й до книжки, в його розмові він бачив вищий розум. Пустельник говорив про долю, справедливість, мораль, про доброго володаря, про людську несталість, про чесноти й вади так жваво, зворушливо й красномовно, що Задіґ відчув, як його тягнуть до нього невидимі чари. За хвилину він уже просив не покидати його, поки вони не повернуться до Вавилона.
– Я сам прошу у вас цієї ласки, – відповів йому старий, – заприсягніться мені Оромаздом, що відтепер ви кілька днів не розлучитеся зі мною, хоч би що я робив.
Задіґ присягнувся, і вони пішли разом.
Увечері двоє мандрівників прийшли до чудесного замку. Пустельник попросив притулку для себе й для молодика, що йшов із ним.
Воротар з якоюсь зневажливою міною, схожий скоріше на великого пана, пустив їх. Їх привели до начальника над челяддю, і той показав їм пишні покої господаря.
Їх посадили край столу, а господар замку навіть не глянув на них. Але їм прислуговували, як і іншим, уважно й щедро, потім дали вимити руки в золотій мисці, прикрашеній смарагдами й рубінами; спати їх поклали в дуже гарних покоях, а вранці служник приніс кожному з них по золотій монеті. Після цього їх відпустили.
– Господар будинку, – сказав Задіґ дорогою, – видався мені людиною великодушною, хоч трохи й гордою, він благородно виявляє гостинність.
Так говорячи, він помітив, що дуже широка торбина, яка була в пустельника, здавалось, витяглась і настовбурчилась; він побачив там золоту, прикрашену дорогоцінностями миску, яку пустельник украв. Задіґ не насмілився нічого сказати, але був страшенно вражений.
Близько півдня пустельник спинився перед дверима маленького дому, де жив маленький багатий скнара, і попросив там притулку на кілька годин. Старий, погано вдягнений слуга брутально зустрів їх і повів пустельника та Задіґа до стайні, де дав їм кілька гнилих оливок, поганого хліба й зіпсованого пива. Пустельник їв і пив так само задоволено, як і вчора, навіть більше. Звернувшися до старого слуги, що стежив, аби вони чого не вкрали, і наполягав, щоб вони вже йшли, він дав тому дві золоті монети, які одержав уранці, і подякував йому за всі турботи.
– Прошу вас, – додав він, – дайте мені змогу поговорити з вашим господарем.
Здивований слуга повів обох мандрівників.
– Пишний пане, – сказав пустельник, – я можу висловити вам тільки сумирну подяку за те благородство, з яким ви прийняли нас. Візьміть цю золоту чашу, як невеличку ознаку моєї вдячності.
Скнара ледве не впав навзнак. Пустельник не дав йому часу отямитись і швиденько вийшов зі своїм молодим мандрівником.
– Батьку мій, – сказав Задіґ, – що я бачу? Ви аж ніяк не скидаєтеся на інших людей: ви вкрали прикрашену дорогоцінним камінням золоту миску в пана, який чудесно пригостив вас, і віддали її скнарі, який поводився з вами образливо.
– Сину мій, – відповів старий, – отой пишний пан, що приймає чужинців тільки заради пихи та щоб ображати своїм багатством, стане розумніший; скнара навчиться шанувати гостинність. Ні на що не дивуйтеся і йдіть за мною.
Задіґ не знав, чи має він справу з божевільним чи з наймудрішим із людей; але старий говорив з таким зверхнім виглядом, що Задіґ, зв'язаний до того ж присягою, не міг утриматися, щоб не піти за ним.
Увечері вони прийшли до мило збудованого, але простого дому, де ні в чому не відчувалося ні марнотратства, ні скнарості. Господар був філософ, що сторонився світу і серед спокою розвивав свою мудрість та чесноту, проте не нудьгував. Він з радістю збудував це пристанище, де приймав чужинців з благородством, у якому не було ніякої пихи. Він сам вийшов назустріч двом мандрівникам, яких поклав спочатку відпочити в дуже затишній кімнаті, а трохи згодом сам прийшов запросити їх на пристойний і добре зготований обід, під час якого розважно говорив про останню революцію у Вавилоні. Здавалося, він дуже прихильний був до цариці й висловлював жаль, що Задіґ був на ристалищі, змагаючись за корону.
– Адже люди, – додав він, – не заслуговують мати такого царя, як Задіґ.
Той почервонів і відчув, що журба його зростає. У цій розмові дійшли того, що на світі не завжди все робиться за волею наймудріших. Пустельник усе підтримував думку, що волі провидіння не знати й що люди міркують про ціле, тим часом як вони бачать тільки найменшу частку.
Заговорили про пристрасті.
– Ах, які журні вони! – сказав Задіґ.
– Це вітри, що напинають вітрила кораблеві, – заперечив пустельник, – інколи вони перекидають його, але без них не можна було б пливти. Від жовчі люди хворіють і гніваються, але без жовчі чоловік не може жити. Все небезпечне в цьому житті, й усе доконечно потрібне.
Заговорили про насолоду, і пустельник доводив, що це присутність божества.
– Бо, – говорив він, – людина не може дати собі ні почуття, ні думки, вона все одержує; горе й насолода приходять з божого єства.
Задіґ був у захваті, що людина, яка робила такі екстравагантні речі, може так добре міркувати. Нарешті, після бесіди, такої ж повчальної, як і приємної, хазяїн відвів обох своїх мандрівників до їх покоїв, благословляючи небо, що послало йому двох таких мудрих і чеснотних людей. Він запропонував їм гроші з такою благородною й невимушеною манерою, яка не могла образити; пустельник одмовився й сказав, що він має попрощатися з ним, бо ще до ранку має намір прийти до Вавилона. Розлучалися вони ніжно; Задіґ відчував особливо велику пошану й прихильність до такої приємної людини.
Коли пустельник і він опинилися в своїх покоях, то довго вихваляли свого хазяїна. На світанку старий розбудив свого товариша.
– Треба йти, – сказав він, – але поки ще всі сплять, я хочу залишити цьому чоловікові ознаку моєї пошани й прихильності.
Це кажучи, узяв він світильник і підпалив будинок. Зляканий Задіґ закричав і хотів перешкодити йому зробити такий жахливий вчинок. Пустельник утримав його з нелюдською силою; будинок палав, пустельник, бувши зі своїм товаришем досить далеко, спокійно дивився, як він горить.