Приїхавши до свого племені, Сеток почав з того, що став вимагати п'ятсот унцій срібла з одного єврея, якому дав їх при двох свідках; але обидва свідки померли, і єврей, якого не могли викрити, привласнив купцеве срібло, дякуючи Богові за те, що він дав йому змогу ошукати араба. Сеток поділився своїм лихом із Задіґом, що став йому за порадника.
– У якому місці, – спитав Задіґ, – передали ви ваші п'ятсот унцій цьому невірному?
– На широкому камені, – відповів купець, – що біля гори Хорив.
– Яка вдача у вашого боржника? – спитав Задіґ.
– Шахрайська вдача, – відповів Сеток.
– Ні, я питаю вас, чи він людина жвава, чи флегматична, обережна чи нерозсудлива.
– З усіх поганих платників, яких я знаю, – сказав Сеток, – це найжвавіший.
– Гаразд! – сказав Задіґ. – Дозвольте, щоб я оскаржив вашу справу перед судом.
Справді він викликав єврея до трибуналу й так сказав судді:
– Подушко на троні справедливості! Я маю ім'ям мого господаря позивати з цього чоловіка п'ятсот унцій срібла, яких він не хоче повернути.
– Є у вас свідки? – спитав суддя.
– Ні, вони померли, але лишився широкий камінь, на якому відраховано срібло, і коли б ваша величність дозволили послати по цей камінь, я сподіваюся, що він буде свідчити про це; ми, я і єврей, лишимося тут, чекаючи, поки принесуть камінь; по камінь я пошлю коштом Сетока, мого господаря.
– Охоче, – відповів суддя.
І почав розглядати інші справи.
Наприкінці аудієнції суддя спитав у Задіґа:
– Ну що ж, вашого каменя ще нема?
Єврей, сміючись, відповів:
– Навіть якщо ваша величність залишиться тут до завтра, все одно каменя ще не буде: він більше як за шість миль звідси, й треба п'ятнадцять людей, щоб його зрушити з місця.
– Гаразд, – скрикнув Задіґ, – я ж говорив вам, що камінь принесе свідоцтво: раз цей чоловік знав, де він є, значить, він зізнався, що це на ньому відраховано гроші.
Спантеличений єврей мусив швидко в усьому зізнатися. Суддя постановив, щоб, доки він поверне п'ятсот унцій, його прив'язали до каменя і не давали пити і їсти. Гроші невдовзі було виплачено.
Відтоді Задіґ і камінь були в Аравії у великій славі.
Розділ одинадцятий
Вогнище
У захваті Сеток зробив з раба свого близького друга. Він не міг на нього гніватися, як колись цар Вавилона, а Задіґ був щасливий, що Сеток не має дружини. Він побачив, що його господар має природний нахил до добра, багато прямодушності, велику справедливість і добрий розум. Але Задіґа хвилювало, що той за старовинним звичаєм арабів обожнює небесні сили, тобто сонце, місяць і зірки. Кілька разів він дуже обережно говорив йому про це і нарешті сказав, що ці тіла заслуговують його пошани не більше, ніж якесь дерево чи скеля.
– Але, – сказав Сеток, – це ж вічні створіння, від яких ми маємо всі наші вигоди; вони відживляють природу, регулюють час, а до того ж вони такі далекі від нас, що не можна утриматися, щоб не шанувати їх.
– Ви маєте більше вигоди, – відповів Задіґ, – від хвиль Червоного моря, що переносять ваші торгові кораблі до Індії. Хіба вони не такі самі одвічні, як і зірки? І коли ви обожнюєте те, що далеко від вас, то чому б вам не обожнювати землю гангаридів,[88] що лежить на краю світу?
– Ні, – сказав Сеток, – зірки надто блискучі, щоб я не обожнював їх.
Коли настав вечір, Задіґ засвітив багато факелів під повіткою, де мали вони вечеряти з Сетоком; щойно його патрон увійшов, він упав навколішки перед цими восковими свічками й почав говорити їм:
– Вічні й блискучі світила, ласкаві будьте завжди до мене!
Виголосивши ці слова, він, не глянувши на Сетока, сів до столу.
– Що це ви робите? – спитав Сеток.
– Те, що й ви, – відповів Задіґ, – я обожнюю ці свічки й не звертаю уваги на їхнього і мого господаря.
Сеток зрозумів глибокий зміст цієї повчальної байки. Мудрість раба запала йому глибоко в душу; він уже не розкидав свої похвали створінням, а почав обожнювати їх творця.
За тих часів був в Аравії жахливий звичай, що спершу був прийнятий у скіфів, але потім під впливом браманів,[89] утвердившися в Індії, загрожував захопити ввесь Схід. Коли помирав одружений чоловік і коли його улюблена дружина хотіла стати святою, вона привселюдно спалювала себе разом з чоловіковим тілом. Це було врочисте свято, що звалося "вогнище вдовування". Плем'я, в якому було спалено найбільше вдів, уважали за найшанованіше. Помер один араб з Сетокового племені; його вдова на ймення Альмона, дуже побожна, оголосила день і час, коли вона кинеться у вогонь під звуки сурм і тамбуринів. Задіґ знову доводив Сетокові, наскільки цей жахливий звичай противиться добру людського роду; адже повсякчас спалюють молодих удів, які могли б дати дітей державі, чи, принаймні, виховати своїх; і змусив того погодитися, що треба було б, коли можна, скасувати такий жорстокий звичай. Сеток відповів:
– Уже понад тисячу років жінки мають право палити себе. Хто з нас насмілиться змінити закон, освячений часом? Хіба є щось поважніше за старовинні помилки?
– Розум далеко давніший, – відповів Задіґ, – поговоріть зі старшинами племені, а я піду до вдови.
Прийшовши до неї і похваливши її вроду, він сказав, як шкода буде віддати вогню таку красу, однак відзначив її вірність і відвагу.
– То ви так надмірно кохаєте чоловіка? – спитав він її.
– Я? Аж ніяк, – відповіла арабська жінка, – це був брутальний, ревнивий, важкий чоловік, але я твердо постановила кинутися в його вогнище.
– Очевидно, – сказав Задіґ, – є якась дуже тонка насолода в тому, щоб спалити себе живою.
– Ах, природа наша тремтить від цього, – сказала дама, – але треба перемогти це. Я побожна, а коли я не спалюся, втрачу свою репутацію й усі на світі зневажатимуть мене.
Коли вона зізналася, що палить себе заради інших і заради чвані, Задіґ довго розмовляв з нею, намагаючись навіяти їй хоч трохи любові до життя, і йому пощастило врешті навіть навіяти їй трохи прихильності до того, хто це говорив.
– Що зробили б ви, – сказав він їй, – коли б могли відкинути пиху, яка штовхає вас на самоспалення?
– Що ж! – сказала жінка. – Я думаю, що просила б вас одружитися зі мною.
Задіґ надто сповнений був думок про Астарту, щоб не ухилитись від такої пропозиції; але тієї ж хвилини він пішов до старшин племені, розказав їм, що сталося, і порадив видати закон, який дозволяв би вдові палити себе тільки по тому, як вона цілу годину перебуде наодинці з яким-небудь молодиком. Відтоді жодна дама в Аравії не спалила себе. І тільки Задіґові завдячують люди тим, що в один день було знищено жахливий звичай, який тримався стільки століть! Отже, Задіґ став, таким чином, благодійником для Аравії.