— О, гість, приємний гість! Як ся маєш, Шимон-Елю? Як там поживає твоя Ципа-Бейла-Рейзя? Як поживають твої діти?
— Ет, хто есьмо і що єсть життя наше — як поживаємо? — відповів йому кравець за своєю звичкою висловом.— Хто загине від грому, а хто від пошесті,— часом з квасом, порою з водою, аби всі здорові; як у біблії сказано: аскакурдо, дебарбанто, деохляло, декирпата... Що поробляєте ви, мій любий родичу? Що чувати у вашому селі? Згадалася нам риба — пам'ятаю ще з минулого року ваші вареники і горілочку, а це ж у вас головне. Бо заглянути часом у книгу ви ж не любите. На чорта вам здалося друковане слово! Е, реб Додю, реб Додю! Коли б тато ваш, дядько Гедаля-Волф, хай царствує, воскрес і глянув на свого Додика, як він живе собі на селі, далеко від синагоги, прости господи, то знов помер би. Ай-ай, якого ви мали тата, реб Додю! Богобоязлива була людина, хай мені бог простить: любив хильнути з темного посуду... Коротше, про що б не говорити, за смерть мусиш згадати... Дайте вже трохи горілки, як преподобний рабі Пімпом * каже: гакапота безаставу, а бульбулькато бегорлянці, віддай капоту в заставу, аби чарчину вкинути...
— Уже? Ти вже почав своєю химерною мовою? — озивається Додя і ставить на стіл горілку.— Скажи краще, Шимон-Елю, куди це ти їдеш?
— Кравець не їде,— каже Шимон-Еля, смикнувши чарочку,— кравець ходить пішки. Як ми кажемо в молитві: ноги матимуть, а не ходитимуть — маєш ноги, не візьме тебе нечиста сила, можеш пішки дибати...
— Якщо так,— озивається Додя,— тоді скажи мені, серденько, куди дибає кравець?
— Кравець дибає,— каже Шимон-Еля і вихиляє ще чарку,— до Козодоївки дибає він купувати козу. Як у біблії написано: кіз утвори собі,— тобто кози купуй.
— Кози? — перепитує в нього здивовано Додя.— Чого це раптом кравець починає торгувати козами?
— Це тільки мовиться так "кози"! — відказує Шимон-Еля.— Я мав на думці одну козу. Може, бог дасть, трапиться пристойна коза, щоб недорого купити. Щоправда, я б кози не купував, але моя жінка Ципа-Бейла-Рейзя, дай їй боже довгі літа, ви ж її знаєте, вона як закомизиться! Затялась в одну душу: купи їй козу! А жінки, ви ж самі кажете, треба слухатись, на це ж є точна вказівка у мід-раш "Плії", га? Ви пам'ятаєте мідраш "Плію"?
— У цих справах,— каже Додя,— ти більший за мене знавець, ти ж знаєш, що мені з... з... мідрашем рідко доводиться мати справу!.. Не розумію тільки, мій любий родичу, з якого це часу ти знаєшся на козах?
— Ось тобі маєш! — каже Шимон-Еля вже з досадою в голосі.— А з якого це часу орендар знається на великопісних молитвах! Все-таки, коли наступає пасха, ви на славу божу чешете: "На ріках вавілонських там сидяхом і плакахом", як того звичай вимагає... Що? Хіба не так?
Додя-орендар зрозумів ущипливий натяк; він закусив губу і про себе подумав: "Стривай, стривай ти, Кравчук нещасний, лайдак! Сьогодні ти чогось надто бундючний, надто високо заносишся сьогодні, не знати чого, своєю вченістю! Вже матимеш у мене козу, довго чухатимеш потилицю..."
А Шимон-Еля наказав Доді налити собі ще трохи того гіркого зілля, що є ліками від усякого лиха.
Правди ніде діти: Шимон-Еля любив чарочку, але п'яницею не був — боронь боже! Хіба він будь-коли мав копійчину на горілку?.. Одна тільки вада була в нього: якщо вже хильне чарчину, то негайно мусив хильнути ще одну, а після двох чарочок він уже був напідпитку — щічки рожеві, очиці блищать, а язик! — язик розв'язувався йому і цвенькав без упину.
— З приводу того, що ви кажете цех,— вів далі Шимон-Еля,— цех ножиць та праски. Наш народ, майстрові, мають гарну рису: кожний полюбляє шану, а шана, самі кажете, в печінки в'їдається... Найплохіший шевчик пнеться коли не в старости синагоги, то хоч би в старші над помийницею... Кажу я їм: "Браття, не про Ваньку честь — на чорта мені ця морока, оберіть собі шевця на старосту, я ні сном ні духом, не треба мені вашої шани і не хочу ляпасів!.." А вони кажуть: "Пусте! Коли цех ухвалив^— нічого не вдієш..." — "Виходить,— кажу,— так, як у біблії сказано: той пащ у кого жупан,— ляпасів діставай скільки влізе, аби старостою бути..." Але годі, я забалакався і забув зовсім, що маю мороку на свою голову — козу. Час летить! Прощавайте, реб Додю, бувайте здорові н дужі і купайтесь у розкошах, як вареник у маслі!
— Тож не забувай,— озивається до нього орендар,— коли, бог дасть, назад ітимеш, обов'язково зупинись у мене.
— Як бог дасть, обов'язково зупинюсь! — каже.ІПимон-Еля.— Авжеж, хіба ж можна інакше? Я ж не більше як простий смертний з кісток та шлунка. Ви тільки приготуйте, реб Додю, добру кварту горілки й закуску, себто могорич, як личить нашому людові, майстровим з цеху ножиць та праски, аскакурдо!..
Розділ 4
Шимон-Еля-отченашник вийшов з Дубової напідпитку, в досить доброму настрої, і прийшов щасливо, без пригод, до Козодоївки. А прийшовши до Козодоївки, він почав розпитувати, де тут проживає Тема-Гітя-тихомовчазна та її дві дійні кози. Проте довго розпитувати йому не довелось, бо містечко Козодоївка не така вже столиця, щоб там можна було, боронь боже, заблудитись. Все містечко лежить мов на долоні: ось ятки, різники, розрубувачі м'яса, базарні собаки; ось увесь базар, де жінки в самих панчохах ходять від однієї селянки до другої і лапають півня.
— Послухай! А що тобі за курку?
— Яка курка? Це півень, а не курка!
— Нехай півень! То що тобі за курку?
Ось за два кроки синагогальне подвір'я, де старі жінки сидять над кошиками, продаючи грушки, насіння і варений горох, де вчителі вбивають дітям у голову науку, а діти галасують, а кози — тьма-тьмуща кіз — стрибають, смикають солому із стріхи або сидять на землі, похитуючи борідками, гріються на сонці і ремиґають. А ось уже й лазня з її чорними, задимленими стінами. Ось річка, яка вся взялася жабуринням і кишить п'явками та жабами, що кумкають. Річка мерехтить проти сонця, виблискує, наче діамант, і смердить, аж дух забиває... А там, по той бік річки, немає нічого, окрім землі й неба,— там кінчається Козодоївка!
Кравець увійшов до Хаїм-Хони-великорозумника і застав його за роботою. Той у великому лапсердаку сидів над талмудом і навчав своїх учнів, виспівуючи на весь голос: