– Доброго ранку, моя люба. Сподіваюся, вам сьогодні краще.
– О, так, тепер зі мною все гаразд. Навіть не знаю, чому я повелася так по-ідіотському вчора увечері. Вони дуже розгнівалися на мене?
– О, ні, моя люба. Вони все розуміють.
– Що розуміють?
Міс Марпл підвела очі над плетінням.
– Що ви пережили велике потрясіння вчора. – І лагідно додала: – Чи не стане вам ліпше, якщо ви мені розповісте про все?
Ґвенда стурбовано ходила туди-сюди по кімнаті.
– Думаю, мені треба поговорити з психіатром або з кимось таким.
– У Лондоні є дуже гарні психіатри, звичайно. Але ви переконані в тому, що вам потрібні саме вони?
– Знаєте… я, схоже, збожеволіла… Я, власне, не маю сумніву, що збожеволіла…
Літня покоївка увійшла до кімнати з телеграмою на таці, яку подала Ґвенді.
– Хлопець запитує, чи буде відповідь на телеграму, мем.
Ґвенда розкрила телеграму. Вона надійшла з Дилмаута. Якусь мить дивилася на неї безвиразним поглядом, а тоді зібгала її в кульку.
– Відповіді не буде, – промовила машинально.
Покоївка вийшла з кімнати.
– Це не погані новини, я сподіваюся, моя люба?
– Телеграма від Джайлза – мого чоловіка. Через тиждень він прилітає до Англії.
У її голосі прозвучали сум і розгубленість. Міс Марпл тихо кахикнула.
– Але ж це добре, що він прилітає, чи не так?
– Що ж тут доброго? Адже я навіть не знаю, збожеволіла я чи ні. Якщо я збожеволіла, то ліпше було б, аби Джайлз ніколи не одружувався зі мною. А ще той будинок. Я не можу туди повернутися. О, я просто не знаю, що мені робити.
Міс Марпл поплескала по канапі жестом запрошення.
– Сідайте-но сюди, моя люба, і просто розкажіть мені все.
І Ґвенда з великою полегкістю прийняла її пропозицію.
Вона виклала всю свою історію, починаючи від тієї хвилини, коли вперше побачила Дім-на-Горі, і розповіла про всі випадки, які спочатку здивували її, а потім стривожили.
– Отож, тепер я досить налякана, – закінчила вона. – І тому вирішила приїхати до Лондона, щоб утекти від усього. Але, як бачите, не змогла утекти. Воно наздогнало мене. Учора ввечері… – вона заплющила очі й зробила ковтальний рух, намагаючись усе пригадати.
– Учора ввечері? – заохотила її міс Марпл.
– Гадаю, ви мені не повірите, – промовила Ґвенда, говорячи дуже швидко. – Ви подумаєте, я особа істерична, або з химерами, або щось таке. Це сталося цілком несподівано, у самому кінці. Я дуже тішилася, дивлячись ту виставу. Я жодного разу не згадала про свій дім. І раптом він постав переді мною – постав із темряви, – коли актор сказав ті слова.
І повторила тихим тремтячим голосом: "Накрийте їй обличчя. Я засліплений. Вона померла молодою".
– Я знову була в тому домі, на сходах, я дивилася в хол крізь перила й бачила, як вона там лежить. Лежить розпростерта – мертва. Волосся в неї було золоте, а обличчя – синє! Вона була мертва, задушена, і хтось промовляв ці самі слова таким самим зловісним тоном, і я побачила його руки – сірі, зморшкуваті, – то були не руки, а лапи мавпи… То було жахливо, повірте. Вона була мертва…
Міс Марпл лагідно запитала:
– Хто була мертва?
Відповідь пролунала швидко й машинально:
– Гелена…
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Гелена?
Якусь мить Ґвенда розгублено дивилася на міс Марпл, потім відгорнула волосся з чола.
– Чому я це сказала? – запитала вона. – Чому я сказала "Гелена"? Я не знаю жодної Гелени!
Вона в розпачі опустила руки.
– Тепер ви переконалися, – сказала вона, – я таки збожеволіла. Я уявляю собі казна-що! Я бачу те, чого там немає. Спочатку – шпалери, а тепер трупи. Отже, мій стан погіршується.
– О, не кваптеся з висновками, моя люба…
– А може, в усьому винен будинок. Це будинок із привидами, або зачарований, або щось таке… А я бачу те, що там трапилося, а може, навіть, те, що має там статися – а це ще гірше. Можливо, там буде вбито жінку на ім'я Гелена… Але якщо той будинок населений привидами, то не розумію, чому я все бачу тоді, коли я від нього далеко. Тож мені залишається припустити, що справа тільки в мені і я втрачаю розум. І ліпше буде, якщо я зустрінуся з психіатром негайно, сьогодні ж уранці.
– Звичайно, люба Ґвендо, ви завжди зможете з ним зустрітися, коли вичерпаєте всі інші можливості, але я дотримуюся думки що треба насамперед розглянути пояснення найпростіші та найбуденніші. Дозвольте мені чітко викласти всі відомі вам факти. Ідеться про три конкретні випадки, що стривожили вас. Ви чітко знали, що в саду є доріжка, хоч вона геть заросла непрохідними хащами, ви намагалися пройти у двері, які були замуровані й невидимі, і ви правильно та в усіх деталях уявили собі шпалери, хоч і не бачили їх. Так воно все було?
– Саме так.
– У такому разі найпростіше, найприродніше пояснення полягає в тому, що ви справді все це раніше бачили.
– В іншому житті, ви хочете сказати?
– Зовсім ні, моя люба. Я маю на увазі це життя. Я хотіла сказати, що то могли бути ваші спогади.
– Але раніше я ніколи не була в Англії й приїхала сюди лише місяць тому, міс Марпл.
– А ви цілком у цьому впевнені, моя люба?
– Звичайно, впевнена. Я прожила все своє життя поблизу від Крайстчерча, у Новій Зеландії.
– Ви там і народилися?
– Ні, я народилася в Індії. Мій батько був британським офіцером. Мати померла через рік або два по тому, як я народилася, і батько відіслав мене до її родичів у Нову Зеландію, щоб я росла й виховувалася там. А через кілька років помер і він.
– А ви пам'ятаєте, як переїздили з Індії до Нової Зеландії?
– Та, власне, ні. Пригадую тільки – але дуже й дуже туманно, – як пливла на кораблі. Пригадую кругле віконце – мабуть, ілюмінатор. А ще пригадую чоловіка в білій уніформі з червоним обличчям, синіми очима і якимсь знаком на підборідді – думаю, то був шрам. Він підкидав мене в повітря, і, пригадую, мені було страшно, але водночас приємно. Але все це дуже фрагментарні спогади.
– А чи пригадуєте ви свою няню?
– Так, пригадую, її звали Ненні. Я пам'ятаю Ненні, вона залишалася зі мною протягом якогось часу, доки мені не виповнилося п'ять років. Вона вирізала качок із паперу. Атож, вона була на тому кораблі. Вона сварила мене, коли я заплакала, бо капітан поцілував мене, а мені не сподобалася його борода.