Забуте вбивство

Страница 7 из 56

Агата Кристи

– Доброго ранку, моя люба. Сподіваюся, вам сьогодні краще.

– О, так, тепер зі мною все гаразд. Навіть не знаю, чому я повелася так по-ідіотському вчора увечері. Вони дуже розгнівалися на мене?

– О, ні, моя люба. Вони все розуміють.

– Що розуміють?

Міс Марпл підвела очі над плетінням.

– Що ви пережили велике потрясіння вчора. – І лагідно додала: – Чи не стане вам ліпше, якщо ви мені розповісте про все?

Ґвенда стурбовано ходила туди-сюди по кімнаті.

– Думаю, мені треба поговорити з психіатром або з кимось таким.

– У Лондоні є дуже гарні психіатри, звичайно. Але ви переконані в тому, що вам потрібні саме вони?

– Знаєте… я, схоже, збожеволіла… Я, власне, не маю сумніву, що збожеволіла…

Літня покоївка увійшла до кімнати з телеграмою на таці, яку подала Ґвенді.

– Хлопець запитує, чи буде відповідь на телеграму, мем.

Ґвенда розкрила телеграму. Вона надійшла з Дилмаута. Якусь мить дивилася на неї безвиразним поглядом, а тоді зібгала її в кульку.

– Відповіді не буде, – промовила машинально.

Покоївка вийшла з кімнати.

– Це не погані новини, я сподіваюся, моя люба?

– Телеграма від Джайлза – мого чоловіка. Через тиждень він прилітає до Англії.

У її голосі прозвучали сум і розгубленість. Міс Марпл тихо кахикнула.

– Але ж це добре, що він прилітає, чи не так?

– Що ж тут доброго? Адже я навіть не знаю, збожеволіла я чи ні. Якщо я збожеволіла, то ліпше було б, аби Джайлз ніколи не одружувався зі мною. А ще той будинок. Я не можу туди повернутися. О, я просто не знаю, що мені робити.

Міс Марпл поплескала по канапі жестом запрошення.

– Сідайте-но сюди, моя люба, і просто розкажіть мені все.

І Ґвенда з великою полегкістю прийняла її пропозицію.

Вона виклала всю свою історію, починаючи від тієї хвилини, коли вперше побачила Дім-на-Горі, і розповіла про всі випадки, які спочатку здивували її, а потім стривожили.

– Отож, тепер я досить налякана, – закінчила вона. – І тому вирішила приїхати до Лондона, щоб утекти від усього. Але, як бачите, не змогла утекти. Воно наздогнало мене. Учора ввечері… – вона заплющила очі й зробила ковтальний рух, намагаючись усе пригадати.

– Учора ввечері? – заохотила її міс Марпл.

– Гадаю, ви мені не повірите, – промовила Ґвенда, говорячи дуже швидко. – Ви подумаєте, я особа істерична, або з химерами, або щось таке. Це сталося цілком несподівано, у самому кінці. Я дуже тішилася, дивлячись ту виставу. Я жодного разу не згадала про свій дім. І раптом він постав переді мною – постав із темряви, – коли актор сказав ті слова.

І повторила тихим тремтячим голосом: "Накрийте їй обличчя. Я засліплений. Вона померла молодою".

– Я знову була в тому домі, на сходах, я дивилася в хол крізь перила й бачила, як вона там лежить. Лежить розпростерта – мертва. Волосся в неї було золоте, а обличчя – синє! Вона була мертва, задушена, і хтось промовляв ці самі слова таким самим зловісним тоном, і я побачила його руки – сірі, зморшкуваті, – то були не руки, а лапи мавпи… То було жахливо, повірте. Вона була мертва…

Міс Марпл лагідно запитала:

– Хто була мертва?

Відповідь пролунала швидко й машинально:

– Гелена…

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Гелена?

Якусь мить Ґвенда розгублено дивилася на міс Марпл, потім відгорнула волосся з чола.

– Чому я це сказала? – запитала вона. – Чому я сказала "Гелена"? Я не знаю жодної Гелени!

Вона в розпачі опустила руки.

– Тепер ви переконалися, – сказала вона, – я таки збожеволіла. Я уявляю собі казна-що! Я бачу те, чого там немає. Спочатку – шпалери, а тепер трупи. Отже, мій стан погіршується.

– О, не кваптеся з висновками, моя люба…

– А може, в усьому винен будинок. Це будинок із привидами, або зачарований, або щось таке… А я бачу те, що там трапилося, а може, навіть, те, що має там статися – а це ще гірше. Можливо, там буде вбито жінку на ім'я Гелена… Але якщо той будинок населений привидами, то не розумію, чому я все бачу тоді, коли я від нього далеко. Тож мені залишається припустити, що справа тільки в мені і я втрачаю розум. І ліпше буде, якщо я зустрінуся з психіатром негайно, сьогодні ж уранці.

– Звичайно, люба Ґвендо, ви завжди зможете з ним зустрітися, коли вичерпаєте всі інші можливості, але я дотримуюся думки що треба насамперед розглянути пояснення найпростіші та найбуденніші. Дозвольте мені чітко викласти всі відомі вам факти. Ідеться про три конкретні випадки, що стривожили вас. Ви чітко знали, що в саду є доріжка, хоч вона геть заросла непрохідними хащами, ви намагалися пройти у двері, які були замуровані й невидимі, і ви правильно та в усіх деталях уявили собі шпалери, хоч і не бачили їх. Так воно все було?

– Саме так.

– У такому разі найпростіше, найприродніше пояснення полягає в тому, що ви справді все це раніше бачили.

– В іншому житті, ви хочете сказати?

– Зовсім ні, моя люба. Я маю на увазі це життя. Я хотіла сказати, що то могли бути ваші спогади.

– Але раніше я ніколи не була в Англії й приїхала сюди лише місяць тому, міс Марпл.

– А ви цілком у цьому впевнені, моя люба?

– Звичайно, впевнена. Я прожила все своє життя поблизу від Крайстчерча, у Новій Зеландії.

– Ви там і народилися?

– Ні, я народилася в Індії. Мій батько був британським офіцером. Мати померла через рік або два по тому, як я народилася, і батько відіслав мене до її родичів у Нову Зеландію, щоб я росла й виховувалася там. А через кілька років помер і він.

– А ви пам'ятаєте, як переїздили з Індії до Нової Зеландії?

– Та, власне, ні. Пригадую тільки – але дуже й дуже туманно, – як пливла на кораблі. Пригадую кругле віконце – мабуть, ілюмінатор. А ще пригадую чоловіка в білій уніформі з червоним обличчям, синіми очима і якимсь знаком на підборідді – думаю, то був шрам. Він підкидав мене в повітря, і, пригадую, мені було страшно, але водночас приємно. Але все це дуже фрагментарні спогади.

– А чи пригадуєте ви свою няню?

– Так, пригадую, її звали Ненні. Я пам'ятаю Ненні, вона залишалася зі мною протягом якогось часу, доки мені не виповнилося п'ять років. Вона вирізала качок із паперу. Атож, вона була на тому кораблі. Вона сварила мене, коли я заплакала, бо капітан поцілував мене, а мені не сподобалася його борода.