Лагідний, але разом із тим і гострий погляд інспектора Праймера зупинився на Ґвенді. У ньому читалося приховане запитання. Певно, він міркує, звертаючись сам до себе, подумала Ґвенда: "Чи на думку цієї жінки можна покластися, чи вона належить до тих, котрі надто залежать від своєї уяви?"
Це відчуття було таким сильним, що вона сказала, мовби захищаючись:
– Можливе, я все це просто собі уявила. Можливо. Але воно здається мені жахливо реальним.
Інспектор Праймер сказав тоном лагідним і заспокійливим:
– Гаразд, місіс Рід, я готовий вас вислухати.
І Ґвенда почала свою розповідь. Про те, яким знайомим здався їй цей дім, коли вона вперше його побачила. І як вона потім довідалася, що жила в ньому малою дитиною. Як пригадала візерунок шпалер у дитячій кімнаті, двері, що сполучали між собою дві кімнати, своє відчуття, що тут мають бути сходи, якими з тераси можна спуститися до моріжка.
Інспектор Праймер кивав головою. Він не сказав, що дитячі спогади Ґвенди не здалися йому особливо цікавими, але Ґвенда запитувала себе, чи він цього не подумав.
І тоді вона розповіла про найголовніше. Як сидячи в театрі, вона несподівано пригадала ту мить, коли дивилася крізь перила сходів у Домі-на-Горі й побачила мертву жінку в холі.
– Із синім обличчям, задушену, і з золотим волоссям – то була Гелена. Я знала, що то Гелена, але не знала, хто вона така.
– Ми думали, що… – почав Джайлз, але інспектор Праймер зупинив його несподівано владним жестом руки.
– Будь ласка, дозвольте місіс Рід розповісти мені про все своїми словами.
І Ґвенда говорила далі, затинаючись, а інспектор Праймер намагався їй допомогти, докладаючи зусиль, яких Ґвенда не могла належно оцінити, бо то була надто витончена професійна майстерність досвідченого детектива.
– Вебстер? – замислено повторив він. – "Герцогиня д'Амальфі"? Мавпячі лапи?
– Але то був, певно, кошмар, – озвався Джайлз.
– Будь ласка, містере Рід, не втручайтеся.
– То справді міг бути кошмар, – погодилася Ґвенда.
– Ні, я так не думаю, – заперечив їй інспектор Праймер. – Нам буде важко пояснити смерть Лілі Кімбл, якщо ми не припустимо, що в цьому домі було вбито жінку.
Це твердження було таким розумним і переконливим, що Ґвенда поквапилася розповідати далі.
– І не мій батько задушив її, ні. Справді, то був не він. Навіть доктор Пенроуз каже, що він не належав до таких людей і не зміг би вбити нікого. І доктор Кеннеді був переконаний, що батько цього не зробив, а лише думав, що він її вбив. Тож, як бачите, був хтось такий, кому хотілося переконати мого батька в тому, що то він задушив дружину, і ми навіть знаємо, хто то був – принаймні один із двох людей…
– Ґвендо, – утрутився Джайлз, – насправді ми не можемо…
– Я оце подумав, містере Рід, – сказав інспектор, – чи не ліпше вам вийти в сад і подивитися, як там працюють мої люди. Скажіть їм, що я вас послав.
Він зачинив засклені двері за Джайлзом, узяв їх на засув і повернувся до Ґвенди.
– А тепер розкажіть мені про свої міркування, місіс Рід. Не переймайтеся, якщо вони виявляться незв'язними.
І Ґвенда розповіла йому про всі свої та Джайлзові міркування й припущення, про ті заходи, до яких вони вдалися, щоб з'ясувати все про трьох чоловіків, котрі могли зіграти якусь роль у житті Гелени Гелідей, і про остаточні висновки, до яких вони прийшли, – і як Волтеру Фейну та Ефліку хтось зателефонував, прикинувшись Джайлзом, і покликав їх у Дім-на-Горі вчора пополудні.
– Але ж ви не можете не погодитися, інспекторе, що хтось один із них нам набрехав?
І лагідним, дещо стомленим голосом інспектор їй відповів:
– Це одна з головних проблем у моїй роботі. Надто багато людей можуть брехати. І зазвичай брешуть… Хоч і не завжди з тих причин, які ви припускаєте. А деякі люди навіть не усвідомлюють, що вони брешуть.
– Ви це про мене? – з острахом запитала Ґвенда.
– Я вважаю вас дуже правдивим свідком, місіс Рід, – усміхаючись, відповів їй інспектор.
– І ви думаєте, я маю рацію щодо того, хто її вбив?
Інспектор зітхнув і сказав:
– Розв'язання цієї проблеми не залежить від того, що ми думаємо. Воно залежить від з'ясування обставин справи. Де хто був, що кожен розповідає про свої пересування. Ми знаємо з точністю до десяти хвилин або десь так, коли було вбито Лілі Кімбл. В інтервалі часу від другої години двадцяти хвилин і до другої години сорока п'яти хвилин. Хто завгодно міг убити її, а тоді приїхати сюди вчора пополудні. Щодо мене, то я не бачу ніякого сенсу в тих телефонних дзвінках. Вони не дають змоги забезпечити собі алібі жодному з тих людей, про яких ви згадали, на час убивства.
– Але ви з'ясуєте, чи не так, де вони в той час були й що робили? Між другою двадцять й другою сорок п'ять. Ви запитаєте в них.
Інспектор Праймер усміхнувся.
– Ми поставимо всі необхідні запитання, місіс Рід, у цьому можете не сумніватися. Коли настане час. Зайвий поспіх ні до чого доброго не призводить. Треба спершу добре роздивитися дорогу, яка лежить попереду.
Ґвенда раптом виразно уявила собі цю роботу, спокійну й позбавлену сенсацій. Неквапливу, невблаганну…
Вона сказала:
– Я вас розумію… Адже ви професіонал. А ми з Джайлзом лише аматори. У нас може виникнути здогад – але ми не знаємо, як його підтвердити.
– Приблизно так воно і є, місіс Рід.
Інспектор знову усміхнувсь. Він підвівся й відчинив засклені двері на веранду. Але в ту мить, коли він наготувався вийти через них, Праймер раптом зупинився як укопаний. Ґвенда в ту мить уявила собі собаку, який робить стійку.
– Пробачте мені, місіс Рід. Ота жінка – то міс Джейн Марпл, чи не так?
Ґвенда підійшла й стала поруч нього. У глибині саду міс Марпл досі вела свою безнадійну війну з берізкою.
– Так, це міс Марпл. Вона люб'язно допомагає нам із роботою в саду.
– Міс Марпл, – сказав інспектор. – Тепер я розумію.
І коли Ґвенда запитливе подивилася на нього й сказала: "Вона дуже мила жінка", він їй відповів:
– То дуже знаменита жінка, міс Марпл. Вона вже обставила головних констеблів у трьох графствах. До мого вона ще не дісталася, але це лише питання часу. Отже, міс Марпл уже ознайомилася з цією справою.
– Вона дала нам багато неоціненних порад, – визнала Ґвенда.