Ґвенда повільно сказала:
– Це не пояснює, чому Келвін сказав що він задушив її в спальні.
– Він був такий збудженим, що не запам'ятав, де все це сталося.
Ґвенда сказала:
– Мені хотілося б тобі вірити. Справді хотілося б… Але я переконана… я цілком переконана… що коли я дивилася на неї, вона була мертва… абсолютно мертва.
– Але як ти могла про це знати? Дитина, якій ще й трьох років не виповнилося.
Вона подивилася на нього дивним поглядом.
– Я думаю, дитина може це відчути – і набагато краще, ніж людина доросла. Як ото собаки – вони відчувають смерть, задирають голови й виють. Я певна, діти відчувають смерть…
– Це нісенітниця, ти фантазуєш.
Дзвінок у дверях урвав їхню розмову. Джайлз сказав:
– Хто б то міг бути?
Ґвенда здавалася збентеженою.
– Я геть забула. Це міс Марпл. Я запросила її сьогодні на чай. Мабуть, не варто розповідати їй усе.
II
Ґвенда боялася, що в них будуть проблеми з цим чаюванням, але, на щастя, міс Марпл, схоже, зовсім не помітила, що її господиня говорить трохи занадто швидко й надто гарячково, а її веселість дещо силувана. Щодо міс Марпл, то вона розмовляла легко й невимушено – вона дуже тішиться своїм перебування: і у Дилмауті, а деякі приятельки її приятельок до того ж написали своїм подругам у Дилмауті, і в результаті вона отримала кілька дуже цікавих запрошень від місцевих жителів.
– Ти вже не почуваєшся тут зовсім чужою, якщо ви розумієте, про що я кажу, моя люба, після того як познайомишся з людьми, які живуть тут протягом багатьох років. Наприклад, мене запрошено на чай до місіс Фейн – вона вдова старшого партнера в найшанованішій тут адвокатській конторі. Це старовинна сімейна фірма. Тепер нею керує її син.
Лагідний балакучий голос не замовкав ні на мить. Господиня в неї дуже добра. Вона влаштувала її так затишне, та й готує чудово. Вона служила протягом кількох років у її давньої подруги місіс Бентрі, і хоч родом вона не звідси, її тітка жила тут протягом багатьох років, і вони з чоловіком мали звичай приїздити сюди на вакації, тож вона добре обізнана з усіма місцевими плітками. До речі, ви задоволені своїм садівником? Мені тут розповідали, він більше схильний базікати, ніж працювати.
– Базікати й пити чай він великий майстер, – сказав Джайлз. – Він у середньому випиває по п'ять філіжанок чаю за день. Але працює дуже добре, коли ми на нього дивимося.
– Ходімо, ми покажемо вам сад, – запропонувала Ґвенда.
Вони показали їй будинок і сад, і міс Марпл зробила кілька дуже слушних зауважень. Ґвенда, певно, помилилася, боячись проникливого погляду міс Марпл, яка відразу помітить, що з ними щось відбувається. Бо міс Марпл, здавалося, не помітила в їхній поведінці нічого незвичайного.
Проте, на свій же превеликий подив, сама Ґвенда повелася в цілком непередбачуваний спосіб. Вона урвала міс Марпл посеред якоїсь розповіді про дитину, що гралася мушлею і, важко зітхнувши, сказала Джайлзові:
– Ет, хай воно западеться – розповімо їй усе…
Міс Марпл обернула голову й подивилася на неї пильним поглядом. Джайлз почав говорити, потім замовк. Нарешті він сказав:
– Власне, це твоя історія, Ґвендо.
І Ґвенда розповіла їй усе. Про їхній візит до доктора Кеннеді, про його подальший приїзд до них і про все, що він їм розповів.
– Ви саме це мали на увазі, правда ж? – запитала Ґвенда, переводячи подих. – Ви вже тоді подумала, що мій батько може бути до цього причетний?
Міс Марпл лагідно відповіла:
– Атож, я припускала таку можливість. "Гелена" могла виявитися вашою молодою мачухою, а коли жінку… е… е… душать, то найчастіше це робить її ж таки чоловік.
Міс Марпл говорила тоном людини, яка спостерігає природні феномени, без подиву й без емоцій.
– Тепер я розумію, чому ви нас умовляли забути про цю історію, – сказала Ґвенда. – І ліпше було б, якби ми вас послухали. Але тепер уже пізно повертатися назад.
– Атож, – погодилася міс Марпл, – ви вже не можете покинути цю справу.
– А зараз послухайте, що вам скаже Джайлз. Він має деякі припущення та міркування.
– Моя ідея полягає в тому, – сказав Джайлз, – що тут не все сходиться.
І вельми чітко та ясно він виклав свої міркування, про які щойно розповідав Ґвенді.
А потім сформулював свою остаточну гіпотезу:
– От якби ви переконали Ґвенду, що все могло відбутися лише в такий спосіб!
Міс Марпл подивилася на Ґвенду, потім знову на нього.
– Це цілком розумна гіпотеза, – сказала вона. – Але ви й самі зрозуміли, містере Рід, що завжди залишається місце для чинника Ікс.
– Ікс! – повторила Ґвенда.
– Для невідомого чинника, – сказала міс Марпл. – Наприклад, міг бути хтось такий, хто ще не з'явився, але чия присутність відчувається за відомими фактами.
– Ми поїдемо в той санаторій в Норфолку, у якому помер мій батько, – сказала Ґвенда. – Можливо, з'ясуємо що-небудь там.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Історія хвороби
I
Солтмарш-Гаус був розташований у затишному місці, миль за шість від узбережжя. Він мав добрий залізничний зв'язок із Лондоном від містечка Саут-Бенхем, яке було від нього на відстані п'яти миль.
Джайлза й Ґвенду провели до великої, добре провітреної вітальні, де крісла були обтягнуті кретоновими чохлами з візерунками квітів. Чарівна літня дама із сивим волоссям увійшла до кімнати зі склянкою молока в руках. Вона кивнула їм головою й сіла біля каміна. Дама подивилася на Ґвенду замисленим поглядом, а потім нахилилася до неї й майже пошепки запитала:
– Це ваша бідолашна дитина, моя люба?
Ґвенда трохи розгубилася й невпевненим голосом відказала:
– Ні, ні… Не моя…
– А, то я помилилася. Пробачте мені.
Літня жінка кивнула головою й стала пити молоко. Потім сказала, щоб якось розпочати розмову:
– Пів на одинадцяту. Це завжди відбувається о пів на одинадцяту. Диво та й годі.
Вона стишила голос і знову нахилилася вперед.
– За каміном, – тихо видихнула вона. – Але нікому не кажіть, що я вам розповіла.
У цю миті до кімнати увійшла служниця в уніформі й попросила Джайлза та Ґвенду йти за нею.
Їх провели до кабінету доктора Пенроуза, і доктор Пенроуз підвівся, щоб привітати їх.
Доктор Пенроуз – Ґвенда не могла цього не відзначити – і сам трохи скидався на божевільного. Він здався їй навіть божевільнішим, аніж приємна стара дама у вітальні, утім, можливо, психіатри завжди виддються трохи божевільними.