– Він знає щось таке, чого не хоче сказати нам, – промовила Ґвенда, коли вони сідали в автомобіль. – Тут щось є… О, Джайлзе, мене змагає відчуття, що нам не треба було братися за цю справу…
Вони подивились одне на одного, і в обох у душі виник той самий страх, у якому вони не хотіли признатися.
– Міс Марпл мала слушність, – сказала Ґвенда. – Нам треба було залишити минуле таким, як воно є.
– Нам не обов'язково продовжувати, – сказав Джайлз, але якось невпевнено. – Можливо, і справді, люба Ґвендо, зупинимося на цьому.
Ґвенда похитала головою.
– Ні, Джайлзе, тепер ми вже не можемо зупинитися. Ми завжди будемо щось припускати та щось уявляти. Ні, ми мусимо продовжити свої пошуки… Доктор Кеннеді щось від нас приховує, бо йому нас шкода, а ця історія пахне великими неприємностями. Але тепер ми мусимо продовжувати й з'ясувати, що ж сталося насправді. Навіть якщо це мій батько був тим, хто…
Але вона не змогла закінчити своєї думки.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Галюцинації Келвіна Гелідея
Наступного ранку вони були в саду, коли місіс Кокер вийшла з дому і сказала:
– Пробачте мені, сер. Доктор Кеннеді на телефоні.
Ґвенда розмовляла зі старим Фостером, і Джайлз не став відривати її від цієї розмови. Він пішов у дім і взяв слухавку.
– Джайлз Рід слухає.
– Це доктор Кеннеді. Я довго міркував про нашу вчорашню розмову містере Рід. Є деякі факти, про які, думаю, вам і вашій дружині слід би знати. Ви будете вдома, якщо я приїду до вас пополудні?
– Звичайно, будемо. На котру годину ви приїдете?
– На третю.
– Це нас влаштовує.
А тим часом у саду старий Фостер запитав у Ґвенди:
– Це той самий доктор Кеннеді, який колись жив у Вест-Кліфі?
– Мабуть, той самий. А ви його знали?
– Колись його вважали тут найкращим лікарем, хоч доктор Лейзенбі був набагато популярнішим. Він завжди вмів посміятися, пожартувати, це я про доктора Лейзенбі кажу. Доктор Кеннеді був суворий і дещо сухий – але свою справу знав.
– А коли він покинув практику?
– Та вже давно. Либонь, років п'ятнадцять тому. У нього погіршилося здоров'я, так люди кажуть.
Джайлз визирнув із вікна й відповів на німе запитання Ґвенди.
– Він приїде сьогодні пополудні.
– Справді?
І вона знову обернулася до Фостера.
– А ви знали сестру доктора Кеннеді?
– Сестру? Про неї я мало що можу сказати. Вона була тоді ще зовсім юною дівчиною. Ходила до школи, потім поїхала кудись за кордон, хоч я чув, ніби вона повернулася на короткий час сюди, після того як вийшла заміж. А потім утекла з якимсь чоловіком, вона завжди була трохи дика, так про неї розповідають. Але сам я ніколи не бачив її на власні очі. Я тоді упродовж не дуже довгого часу жив і працював у Плімуті, ви знаєте.
Ґвенда запитала, коли вони відійшли з Джайлзом на протилежний кінець тераси:
– Чому він приїздить?
– Ми довідаємося про це о третій годині.
Доктор Кеннеді приїхав точно в призначений час. Окинувши поглядом вітальню, він сказав:
– Дивно бачити себе тут знову.
Потім перейшов до суті без передмови.
– Я так розумію, ви обоє сповнені рішучості знайти санаторій, у якому помер Келвін Гелідей, і з'ясувати всі подробиці про його хворобу та смерть?
– Безперечно, – сказала Ґвенда.
– Що ж, вам це буде не так важко зробити, звичайно. Тому я вирішив, що для вас буде меншим потрясінням, якщо ви довідаєтеся про деякі факти від мене. Мені дуже прикро розповідати про це, бо моя розповідь не принесе користі ані вам, ані комусь іншому, а вам, Ґвенні, певно, завдасть великого болю. Але так воно було. Ваш батько не хворів на сухоти, і санаторій, про який ми говорили, був насправді психіатричною клінікою.
– Психіатричною клінікою? То він збожеволів?
Обличчя у Ґвенди стало бліде, як смерть.
– Такий діагноз йому не був поставлений. І на мою думку, він не був божевільним у прямому значенні цього слова. Він пережив дуже сильне нервове потрясіння й страждав від важких галюцинацій. Він прийшов до тієї клініки добровільно й, звичайно, міг би покинути її, коли завгодно, якби захотів. Проте його стан так і не поліпшився, і він там помер.
– Він потерпав від галюцинацій? – Джайлз повторив ці слова тоном запитання. – Яких саме?
Доктор Кеннеді сухо сказав:
– Йому ввижалося, ніби він задушив дружину.
У Ґвенди вихопився здушений крик. Джайлз швидко простяг руку й узяв її холодну долоню у свою.
– І він справді її задушив?
– Що ви сказали? – Доктор Кеннеді скинув на нього здивованим поглядом. – Ні, звичайно ж, ні. Про це ніколи не було й мови.
– Але звідки ви знаєте? – непевним голосом запитала Ґвенда.
– Моя люба дитино! Такого не було й не могло бути. Гелена покинула його й утекла з іншим чоловіком. Після цього він протягом певного часу перебував у дуже нервовому стані. Його мучили жаскі сновидіння, хворі фантазії. А останній шок викинув його за межі здорового глузду. Я не психіатр. Вони мають свої пояснення для таких речей. Якщо чоловік вважає, що краще його дружина померла б, аніж зрадила його, то він може переконати себе в тому, що вона мертва – і навіть у тому, що він її вбив.
Джайлз і Ґвенда нишком обмінялися застережливим поглядом.
– То ви цілком упевнені, що насправді він не зробив того, що, на його думку, він зробив?
– Авжеж, я цілком упевнений. Я одержав два листи від Гелени. Один вона надіслала з Франції через тиждень після свого від'їзду, а другий – через півроку. О, ні, ішлося про галюцинації в їхньому чистому вигляді.
Ґвенда набрала повні груди повітря.
– Будь ласка, розкажіть мені все, – попросила вона.
– Я розповім вам усе, що зможу, моя люба. Почну з того, що Келвін перебував у специфічному невротичному стані протягом певного часу. Він прийшов до мене й усе мені розповів. Сказав, що його мучать тривожні сновидіння. Ці сновидіння, сказав він, завжди однакові й закінчувалися вони одним і тим самим – він душив Гелену. Я спробував проникнути в корінь проблеми – подумав, що, певно, він пережив тяжкий конфлікт у ранньому дитинстві. Мабуть, його батько й мати не були щасливим подружжям… Я не стану заглиблюватися в ці подробиці. Вони цікаві лише для лікаря. Я рекомендував Келвіну проконсультуватися в психіатра, сказав, що в нас є першокласні фахівці, але він нічого не хотів слухати, він вважав свої сновидіння сутою нісенітницею.