Несподівана поява Грабовських зворушила Гервасія — його щоки зашарілися. Якусь мить приборкував своє зніяковіння.
— У вас щось трапилося? — запитав.
Ксеня Григорівна розповіла.
— Почекайте тут, — сказав Гервасій і зник за високими дверима.
Повернувшись через кілька хвилин, дав заліплений конверт.
— Тут повеління владики. Ідіть в училище.
Смотрителя чекали довгенько. Прийшов він аж надвечір і напідпитку. Весело розірвав конверта, але, прочитавши єпіскопське послання, враз спохмурнів.
— Ходили скаржитись? — скинув на обох гнівні очі.
— Не скаржитись, а просити, — відказала Ксеня Григорівна.
— З такими дурницями до самого?..
— У нас іншого виходу не було. Простіть, ваше превелебіє.
— Добре, — полагіднішав смотритель, підкуплений "превелебієм". — Сяде в підготовчий клас.
— У підготовчий? — здивувалася мати. — Два роки ходив до нашої слобідської школи, найкраще вчився, уміє писати, лічбу знає, псалтир читав над покійниками. Ткаченків не втне ні бе ні ме ні кукуріку — і зразу в перший, а мій, значить, у підготовчий...
— Не кваптеся. Деякі в тому підготовчому сидять по два або й більше років. Училище — то вам не парафіяльна школа, а тим паче не земська. У вашому селі яка?
— Земська.
— От-от. Словом, почнемо з підготовчого.
9
Перші дні життя Павла в Охтирці мчали шпарко й зарвійно, неначе баскі Колупаєві жеребці, запряжені в ресористу бричку. Аж голова йшла обертом. Не встигав ні лічити, ні закарбовувати тих днів у пам'яті. Та й як полічиш, закарбуєш, коли вони немовби змагаються між собою наперегонки, прямо налітають один на другого, наступають на п'яти, а деякі в тому безладному й шаленому змаганні зовсім зникають, не полишаючи жодного сліду. Лише вчора чи позавчора був понеділок, а завтра, дивися, — субота.
Усе вражало й дивувало. Почалося з назви. Ще дома чув — Охтирська бурса, бурсаки. Так і в містечку називали. А тут почув — повітове духовне училище. Є якась різниця? Що то означає — бурса?
Запитав Грицька Любинського, а той непорозуміло знизав плечима.
— Дідько його знає. Колись усі називали бурсою, а потім, здається, позаторік, почали — училище. Нащо воно тобі?
— Цікаво.
— Запитай спектора.
— Хто це?
— Отой рудий та кривоногий, що вчора приходив у корпус і лаяв нас за бруд.
— А що таке — корпус?
— Наше житло так іменується.
— А спектор про бурсу й училище знає?
— Мабуть, але не дуже допитуйся, бо може з'їздити в мармизу.
— Б'є?
— У нього служба така. Щось не вподобається — і бац, бац. Щоб, значить, не був таким умним і не випинався наперед. Ти, брат, не знаєш наших порядків. Тут допитливих не люблять. Не хочеш щодня їсти лупанці — будь тихіш води і нижче трави. Інакше не вилазитимеш з карцера.
— Карцера?
— Така кутузка.
— Кутузка?
— По-нашому ніби маленька буцегарня чи холодна. Там, окрім шматка хліба на день, нічого не дають. Хай тебе бог боронить попасти туди.
— А ти бував там?
— Двічі.
— За що?
— Не ходив у клас і не мав прилежанія. Але тепер я не такий капловухий, аби попадатися. Ось уже другий тиждень не відвідую класу, нічого не роблю, а не в кутузці.
— Чому не відвідуєш?
— А на якого біса воно мені? Сушити голову всілякими науками? Паламарем колись і так стану, а про більше хай інші клопочуться.
— А як доскочиш паламарства, не ходивши в клас?
— Доскочу. Весною мене таки переведуть у третій клас.
— Навіть якщо не буватимеш на уроках?
— Еге ж.
— А вчитель наставить тобі одиниць.
— Хай ставить навіть нулі, а в третьому класі буду.
— Хто ж переведе?
— Смотритель.
— Проти волі вчителя?
— Ох і клякса-вакса ти, нічого не торопаєш. Учитель для смотрителя — однак що церковний сторож для попа.
— А за що ж смотритель переведе?
Любинський розреготався.
— За що, за що... За барана.
— Якого?
— Рогатого, з перебитою задньою ногою. Ти справді якийсь недоколиханий. Слухай же. Позавчора мій тато привіз смотрителеві живого барана, дві гуски і п'ятиокову сулію вишнівки. Ніби гостинець на свят-вечір. Це тобі маєш — раз. А на вербну неділю, казав, притарабанить ще порося, цілий козуб крашанок, мішок вальцового борошна, слоїк меду.
— І смотритель бере?
— Хапає, аж облизується, як голодний пес. Тут здавна така заведенція: не підмастиш, кажуть, — не поїдеш. А ти збираєшся сам перелазити з класу в клас?
— Спробую.
— Очкура добре зав'яжи — штани згубиш.
— У нас нема гостинців.
— Доведеться років десь отак три-чотири сидіти в підготовчому...
— А ти скільки сидів?
— Казав же — два. І на третій залишали, але влітку батенько нарешті взявся за розум, трохи підмастив.
Дзвоник перебив розмову. Уже йдучи до класу, Грицько спитав:
— Після уроків підеш зі мною?
— Куди?
— На ярмарок.
— Чого?
— Може, потягнемо якусь гич.
— Що-о?
— Там такі білі буханці, ковбаси, горіхи...
— Не маю жодної копійки.
— Я також не маю. І не треба. Поцупимо.
— Красти?
— Усі крадуть. Інакше з голоду ноги протягнеш Бабера сидить, роззявила хавку, слухає, як жебрак лазаря співає, а ти — хап медяник... Ми торік весною і свою комору обшаломонили. Ото сміху було! Нажерлися по саму зав'язку, бігунка декого напала. Спектор довго розшукував злодіїв, догори ногами перевернув увесь наш корпус, смотритель викликав городового, але всі вони схопили шилом патоки... Підеш?
— Ні, — відповів Павло.
— Ну й здихай, коли такий пришелепуватий.
Як і щодня, перший урок почався молитвою. Стуливши долоні перед собою, учні навстоячки тягнули за вчителем:
— Царю небесний, утішителю, душе істини, іже всюди сий і вся ісполняяй, сокровище благих і жизні подателю. Прийди і вселися в ни , і очисти ни од всякія скверни, і спаси, боже, душі наші.
Данило Петрович звелів учням сісти, підійшов до столу і схилився над розгорнутим класним журналом.
— Хто відсутній?
— Проценко та Бодяк, — відповів староста, якого по старій бурсацькій звичці називали цензором.
— Чому?
— У Проценка живіт болить, а Бодяк роздягнений.
— Бодяк своєкоштний?
— Ні, казеннокоштний.
— Інспекторові говорили?
— Говорили. В училищній коморі нема жодної свитки.
— А старі бурки?
— І бурок нема, позавчора ще була одна, та віддали Грицькові Любинському з другого класу.
Данило Петрович заклопотано почухав сиву скроню.