Ні, ні, він нікого й нічого на Україні не покинув. Навіть жодного поцілунку. Все, що мав, забрав із собою.
Він зустрів свою любов, пізнав щастя не в тій заквітчаній бузком та вишнями хатині, що над річкою під горою, а на тернистих, безкраїх, як вічність, етапних дорогах.
Надія! . Надя...
Де зараз вона? Майнула, мов зірка серед темної ночі, креснула ще недоторкане серце, запалила його шаленим вогнем і зникла.
Зникла?
Ні, ні, така не зникає, хіба згорить. Він вірить у неї, як сам у себе. Вірить. Ось у його кишені зберігається золоте пасмо її милих кіс, хусточка, записна книжечка. І навіть чує палкі дівочі слова. "Назавжди, навіки з тобою, братику..."
Тихий, мрійливий смуток пісні хитається, б'ється об сірі холодні стіни камери:
Вітер віє-повіває,
З України не вертає...
Рука коридорного глухо гупає в двері. Скрипить, як стара бляха, голос:
— Мовчать!
Та хіба є така сила, що змусила б його замовкнути? Де вона? Нема!
Він уже бачить, як змарніла, запорошена вдова з торбою через плече під буйним вітром хитається, наче тополя, на своїй вузькій ниві і благає бога, щоб вродив пшеницю для її діточок-сиріт.
Ой уроди, боже,
Та пшениченьку яру
На вдовине щастячко,
На сирітську славу!
Відчиняється кватирка в дверях, в камеру врізуються, немов два списи, олов'яні очі тюремника:
— Годі!
Та Грабовський рвучко підстрибує і, як вихор, кидається в танок:
Ой гоп, ти-ни-ни,
Вари, жінко, лини!
Дивиться коридорний, очманіло смикає плечима, зачиняючи кватирку. Знає: нічого не вдієш з арештантом. Співай.
Це днями.
А ночами…
Довгі й німі осінні ночі були тяжкою мукою. За вікном небо вливається густими, пронизливими дощами, яким, здається, нема кінця-краю. Грізно завивають, мов буйні тури, свавільні вітри. Зловісно перегукуються сови та .вартові на мурі під грибками.
У камері темно, аж моторошно, хоч в око стрель. Не дають світла. Для чого марно перепалювати казенні гроші? Хай спить арештант. Хай нагулює тіло, щоб не боліли у тюремників кулаки на допитах. Хай спить...
А хіба заснеш у такій тиші? Вітри ніби підхопили на свої прудкі крила твої сни і понесли десь далеко на доли, на ліси — нема їх. Нема, хоч пробі кричи. Та що тут крик? Хто його почує? Хто відгукнеться? Хто зможе розірвати цю тишу, розметати темряву?
Лежить горілиць на залізному тапчані, міцно зімкнув вії і ніби ще глибше поринув у пітьму. Холоне тіло, терпнуть надушені об метал кістки. Та він не чує ні холоду, ні болю, захоплений химерного хуртовиною думок. А вони зринають сполоханими роями, кружляють, тремтять і повільно тануть у густому мороці, не залишаючи по собі ніякісінького сліду, наче ялові хмарки.
Думи, думи...
Часто переносять вони його в рідне Пушкарне. Невидимою тінню стане під вікнами старої хатини — дивиться та слухає. Бачить, як, схилившись на свою нічну подругу-куделю, куняє сива, мов голубка, висушена горем та злиднями мати. Веретено застигло в її немічній руці.
О рідна матусю! Як хочеться зараз маленьким хлопчиком впасти на твої худі коліна, притулитися до грудей і забутися хоча б на мить.
Пошерхлі губи шепочуть:
Зелений гай, пахуче поле
В тюрмі приснилися мені —
І луг широкий, наче море,
І тихни сум по кружині.
Садок приснився коло хати,
Весела літяна пора;
А в хаті... там знудилась мати,
Ізнудьгувалася сестра.
Поблідло личко, згасли очі.
Надія вмерла, стан зігнувсь...
І я заплакав опівночі
І, гірко плачучи, проснувсь.
Найбільше думав про арешт. Не тому, що не сподівався його. Добре знав, коли писав протест, — воно так безкарно не минеться, за нього по голівці не погладять. Дивувало інше: все скоїлося дуже скоро й нагальне. Не минуло й тижня відтоді, коли розіслано останні примірники протесту, як його збудили серед ночі, стягнули з ліжка і запакували в тюрму. А через три дні вивели з Балаганська та й погнали етапом прямо в Іркутськ, ні про що не питаючи, ні в чому не звинувачуючи.
Чи й справді начальство заздалегідь рознюхало? Але як, від кого? — свердлили мізок думки. Невже серед друзів-однодумців був зрадник, юда?
— Ні, ні! — протестувало серце. — Не було, не могло бути!
То, може, балаганська цензура або пошта все розкрила й не пропустила жодного примірника до адресатів? Це найстрашніше — вся робота пішла на вітер.
О скорпіони! Доки ви, зневажаючи закон і гідність, будете бабратися в людських душах, у їх таємницях?
— Доки? — ворушаться губи.
У збудженій уяві поставали зовсім недавні, але вже трохи ніби запорошені події. Балаганський етапний пункт... Бурхливі збори... Гриміла, вирувала гнівними голосами казарма... Ніби й зараз ще лунають ті щирі, гарячі голоси... А що далі було?..
Далі? Ага, протест. Як тоді легко йшла робота, як самі лягали на папір скорботні й гнівні думки, як зливалися почуття! "Мета нашої заяви відкрито висловити... презирство й ненависть, що їх породжує в нас перетворення заслання в акт грубої помсти, і виставити на суд російського суспільства, в цілковитій і непохитній певності, що кров наших товаришів та протестуючий голос заслання викличуть у ньому новий запас революційної енергії... в боротьбі проти деспотизму... за ліпше майбутнє нашої вітчизни..."
Потім обговорювали написане і прикладали свої руки. Віктор Краніхфельд, Евеліна Улановська, Микола Ожигов, Володимир Іванович. Наступного дня протест рушив у неосяжні простори імперії...
Тривожився за товаришів. Що з ними? Де вони? Нічого не знав. У той вечір він перший прийшов додому і заснув. А коли серед ночі розбудили, то Ожигова дома не було...
Тюремні ночі. Які вони довгі, загадкові, сповнені німих мук і розпуки!..
А потім трохи полегшало. Зима затрепетала білими снігами, і від того ночі в камері стали немовби яснішими, Прозорішими. Начальство дозволило робити короткі прогулянки. На прогулянках побачив і. своїх балаганців — Миколу Ожигова, Володимира Івановича, Віктора Краніхфельда та Евеліну Улановську. Не говорив, правда, з ними, бо тюремники забороняли. Та вже те, що бачив їх коло себе, остаточно переконало: причиною арешту був протест проти якутської розправи.
На четвертому місяці після ув'язнення почалися допити. Вони відбувалися переважно вночі. Навмисно, щоб легше витягнути з арештантів потрібні зізнання. Людина, змучена тюрмою, хоче відпочити, вона ладна все віддати за нічний сон. А її серед ночі зганяють з місця, ведуть до слідчого. Той, виспавшись удень, допитує, одсилає до камери, через якийсь час знову викликає, допитує, одсилає. І так до ранку. При таких допитах арештант не тільки зізнається в тому, чим завинив, він ладен підписати протокола, який звинувачує його в тому, в чому зовсім не винен. Тільки б спочити, тільки б поспати, забутися.