Во глубине сибирских руд
Храните гордое терпенье... —
пробіг очима й замислився. Спіймав себе на думці, що раніш, безліч разів повторюючи ці рядки, якось не вдумувався в них. А зараз, здається, збагнув їх потаємний дух. Вони стали йому такими зрозумілими й близькими, як кожному, хто переміряв довгі етапні дороги в Сибір, кому довелося скуштувати поту і сліз у сибірських руднях.
На устах шелестять слова, але вже не чиїсь, а свої власні, продиктовані серцем.
Витягнув з кишені записну книжечку, розклав на коліні, і чорними стежинками побігли літери:
Привет вам, гордые бойцы,
Мужайся, юность удалая.
И вы, невольные жильцы
Людьми отверженного края...
Вперед! Святой зари лучи
Над миром ярко разольются,
И животворные ключи
Из сердца вашего пробьются.
Вперед! Заря недалеко...
Одірвав олівець від паперу і, дивлячись у воду став підбирати слова, щоб закінчити строфу. Думки пливли спокійно, ніби підладжувались під тиху течію ріки.
15
Захоплений ними, він не помітив, як підкралась і стала за його плечима людська постать. Вона нахилялася ніби роздивлялась його згорблену спину, витягувала шию, зазирала через плече. Так кілька разів, а потім випросталася, ще трохи постояла, наче обдумувала, що далі робити, знову рішуче нагнулась, вперлася ліктями в його плечі й спритно затулила очі руками.
Від несподіванки Грабовський здригнувся, хоч і був певен, що то жартує хтось з етапників. Але з якої речі, адже, крім Володимира Івановича, у нього на цій долині нема ні близьких, ні знайомих? Не буде ж Володимир Іванович займатися дурницями.
— Хто? — спитав, пробуючи обернутися до непрошеного жартуна.
Та обернутися не зміг, бо чужі руки ще тісніше затулили йому очі, стиснули голову, а гострі лікті глибше вгрузли в плечі. Помацав руки на очах і зрозумів, що вони маленькі, жіночі.
— Що за жарти? — запитав уже сердито.
— Не крутися і не лай, кого любиш — називай, — почув дзвінкі слова нехитрої дитячої гри.
І, не задумуючись, також дзвінко вигукнув здавна знану відповідь:
— Тата, маму, діда, бабу і тебе — зелену жабу! Покажися!
Постать рвучко смикнула руки, і Грабовський покотився в траву. Схопившись на ноги, прожогом кинувся до жартуна.
— Надія?! — скрикнув.
Протер очі, не вірячи їм.
— Вона... зелена жаба, — сміялась Сигида, простягаючи до нього засмаглі руки. — Не віриш? Точнісінько, як у романах. Правда?
— Що це... як... яким побитом... звідки тут появилась? — безладно сипав запитання, схопивши її руку в свої долоні.
А вона стояла перед ним — струнка, радісна, з позолоченими промінням надвечірнього сонця косами, з густим рум'янцем на осяяному посмішкою лиці.
— З неба, Павле, з самісінького неба, — сміялася, грайливо смикаючи руку. — Янголи на крилах принесли. А ти, бачу, невдоволений.
— Що ти, Надю! Гріх таке говорити. Я не йму віри, чи це дійсність, чи сон.
— Сон, Павле, сон. Он, бачиш, — показала на долину, де вже люди лежали покотом. — Ти спав минулої ночі?
— Спав, спав, — поспішив Павло, не відчувши жарту в запитанні.
— То й добре. Ми ще підобід сюди прийшли. Зупинилися чекати якусь нову партію. Мабуть, вашу, бо як тільки ви спустилися в долину, наш старший пішов до вашого та й досі не повернувся. Я сиділа, сиділа і вирішила піти трохи берегом, думала, може, стріну кого з дівчат. Йду, коли дивлюся: "на берегу пустынных волн" сидить він... і жабам спати не дає.
— Так уже й не дає...
Павло, сміючись, притягнув Надію до себе.
— Агей там, кінчай! — почули грубий окрик і відсахнулися одне від одного.
Так стояли, опустивши очі, зніяковілі, як діти, спіймані на бешкеті.
— Годі намиватися. Кінчай, кажу, — донісся той самий грубий голос.
Тільки зараз побачили конвоїра, що стояв на березі і наказував етапникам, які ще купалися, вилізати з води.
Він склав долоні рурою:
— Рихтуйся до сну! Вночі за табір не виходити! Хто порушить наказ — нарікай на себе.
— А чого ж це ми тут стоїмо? — захвилювався Грабовський, коли змовк конвоїр. — Ходімо, Надю, до мене.
— А може, до мене? — засміялася. — У мене затишніше й тепліше.
— Зате в мене просторіш, — відповів також жартом, узяв її за руку, й разом пішли туди, де спав Володимир Іванович.
На долину сідали перші, легкі й прозорі, як весняне марево, сутінки молодого вечора, і конвоїри, що густо оточили табір, нагадували собою темний мур.
Долиною де-не-де забриніли язики вогнів. Сизі пасма диму, що тягнулися від них, з'єднались над річкою і зіткали густу зелено-сизу пелену.
Сумовито покотилась над травами пісня про кайданників. Вона спершу спалахнула коло одного з вогнів, а потім у неї влилися, наче маленькі струмочки у велику ріку, голоси з різних кінців долини, і вона попливла, попливла...
Бродяга к Байкалу подходит,
Рыбачью он лодку берет,
Унылую песню заводит,
Про родину что-то поет...
— Досить горланити! — вривається, як тяжкий камінь у спокійну поверхню ріки, терпкий голос конвоїра.
Пісня похитнулася, на мить змовкла, а потім ще з більшою силою здійнялась над травами:
Отец твой давно уж в могиле,
Давно он землею зарыт,
А брат твой давно уж в Сибири,
Давно кандалами гремит...
— А все ж, Надю, я гніваюсь на тебе, — мовив Грабовський, коли пісня вщухла. — Чому ти не сповістила мене, коли покидала пересильну тюрму?
— Не гнівайся, Павле. Нема за що, — мрійно відповіла Сигида. — Думаєш, не хотіла? Не могла. Писала тобі вдень, а надвечір того ж дня покинула камеру, йшла якась команда, і нас підпрягли до неї. Дівчатам залишила записку для тебе, але згодом зустріла їх у дорозі. Вони повернули мені записку, сказавши, що не встигли передати тобі, бо їх також нагально випровадили з тюрми. Не так сталося, як гадалося. Знаєш, скільки я переживала, думала...
Наче спіймавши себе на тому, що виказує недозволену таємницю, раптом обірвала розповідь. Довго сиділа мовчки. Важко було розгадати, чи її образив Павлів докір, чи думала про щось інше, але мовчанка душила своєю загадковістю, ставала нестерпною.
— Надю, — тихо, щоб не сполохати її, шепоче Грабовський. — Що з тобою? Я тебе образив?
— Коли я згадувала тебе, то завжди думала, сподівалась, що ще зустріну, — заговорила Сигида сумовито, не відриваючи очей від сизої імли. Говорила, ніби не чула його запитань. — Сподівалася, вірила, чекала цієї зустрічі. Чомусь здавалося мені, вона от-от має статись. Я вже так зжилася зі своєю мрією... А вранці, віриш, навіть подумала — саме сьогодні ти прийдеш. Коли дізналася, що чекаємо якоїсь партії, весь день виглядала. Не смійся, Павле, не смійся. Я не вірю в чудо, як і в інші забобони, але... — і знову змовкла.