— Антонов!
— Тутки.
— Боярко!
— Слабий.
— Грабовський!
— Є, — підвівсь Павло.
Не встиг він сісти, як заскиглив Матвій.
— Що з тобою, Ткаченко? — стривожився вчитель.
— Він мене би-ив...
— Хто?
— Грабовський. Називав мене й мого тата злодіями...
Обухівський побагрянів. На його товстій шиї тріпнулися жили. В маленьких колючих очах блимнули зелені вогники.
— Вийти! — вказав палицею на Павла.
Той виліз з-за парти.
— Сюди! — глухо стукнула палиця.
Павло ступив ще два кроки.
— Що ж ти, гайдамако, робиш, га?
І, не чекаючи відповіді, вгородив пальці у вихрясту чуприну.
7
Кузьма й Антін ледве живого привели Павла додому. Цілий тиждень лежав він хворий. Удень коло нього сиділи Олеся або Михайло, а ночами — мати. Натруджена, стомлена денною роботою, так і спала над сином. Перші дві ночі в нього тримався такий жар, що треба було раз у раз міняти на чолі мокрий рушник.
Уві сні Павло часто марив, кликав до себе Кармеля, Оксану Петрівну, проклинав Обухівського, махав руками, поривався бігти. Ксеня Григорівна притримувала худе тільце, хрестилася і беззвучно схлипувала, а коли син приходив до пам'яті, розказувала йому казки або співала пісень. Співала, втираючи гіркі сльози:
Ой вийду я на могилу,
Могила висока,
Подивлюся на долину,
Долина глибока.
А по тій долиноньці
Буйний вітер віє...
Ой, здається, не журюся,
Само серце мліє...
Приходила до хворого стара Одарка. Качала крашанку на голові, давала зілля-відвороту, тихо шамотіла:
Біг пес через овес — заросився,
Вибіг на дорогу — обтрусився.
Не було шкоди вівсові,
Не було лиха й псові...
Хай не буде слабості Павлові…
У середу трохи полегшало. Почав їсти хлопець і спокійніше спати. Лежав худий, марний, в очах — сум. Тільки іноді колисав Тишка:
Ой ходить сон коло вікон,
А дрімота коло плота.
Питається сон дрімоти:
Де будемо ночувати,
Кого будем сповивати?..
Якось надвечір, коли Павло крізь шибку милувався жоржинами, забіг Антін.
— А знаєш, — розповідав товариш, — Обухівський уже живе в Колупаїв. Прогнав Кузьму зі школи. Зараз у нас топить груби і замітає церковний сторож. А Матвій зовсім задер носа. Похваляється всім, що то його тато разом з попом вигнали Оксану Петрівну. Оксані Петрівні ніби вже не дадуть школи, бо вона проти царя. Чув я, Обухівський попував у Краснопіллі. Кажуть, бив людей прямо в церкві. П'яний навіть божу службу правив...
Павло слухав мовчки, не зводячи очей з квітів, позолочених сонячним промінням. Коли Антін вибалакався, запитав:
— Оксану Петрівну бачив?
— Авжеж. Сьогодні ходила до Кузьми у Старосілля. Просила помогти їй добратися в Охтирку, — зітхнув Антін. — Ми всі дома плакали...
— Коли їде?
— Завтра раненько. Дорога далека, поки дойдуть...
— Поїхати можна.
— А як поїхати, коли піп усім звелів у церкві не приймати Оксану Петрівну навіть у хату. Матвій нахвалявся: хто повезе її до міста, тому тато покаже, де раки зимують.
— І його слухають?
— Спробуй не послухати. Є такі, що повезли б, та не мають чим. Але нічого. Треба дибати лише до Рясного, а там можна знайти підводу. Ти підеш з нами?
Павло глянув на кущик жоржини — і радісний вогник блимнув у його очах.
— Звичайно. Гукніть мене.
Прокинувся рано-раненько. Марійка ще спала, Михайло бавив Тишка.
— А де мати й Олеся?
— Пішли в Старосілля панську картоплю копати, — відповів брат.
Павло підійшов до столу, дістав з-за образа Миколи-чудотворця згорнутий у дудочку аркуш червоного паперу. Взяв ножа і вийшов з хати. Надворі було свіжо і тихо-тихо. Край неба зашарівся.
Підступив до жоржин. Вмиті росою, квіти були напрочуд гарні. Йому навіть здалось, що вони привітно кивнули своїми голівками.
— Пробачте, це ж для вчительки, — тихо мовив.
Зрізав квіти, склав у букет і обгорнув його папером.
З вулиці долинуло:
— Па-а-вле!
— Іду-у-у!
— Жоржини? — здивувалися хлопці.
— Для Оксани Петрівни.
— Зрізав?
— Не всі. На насіння залишив.
Хлоп'ята взяли підтюпцем. Коли прибігли до хати, де після звільнення жила Оксана Петрівна, біля воріт уже стояв Кузьма Одновухий зі скринькою на плечах. Скоро з хати вийшла вчителька. Павло, ступивши назустріч їй, тремтячою рукою простягнув букет.
— Оксано Петрівно! Візьміть, — поглянув на товаришів, що півколом оточили його. — Ми так вас... — і затнувся, згубивши потрібні слова.
Учителька взяла квіти, обняла Павла.
— Спасибі вам, мої дорогі. — На її очах виступили сльози. — Це найдорожчий дарунок. Жоржини — мої улюблені квіти...
Рушили гурточком. Як проходили повз церкву, Павло побачив над брамою дві голови — нового попа та старого Колупая, але нічого не сказав і ближче підійшов до вчительки.
Ось і крайні хати слободи. Зупинились.
— Вам пора вертатися. О, я й забула, — брови Оксани Петрівни трохи нахмурились. — А чому ви не в школі сьогодні? Матимете від учителя.
— Не матимемо, — за всіх сказав Павло. — Ми його не боїмося. Я вже не піду до школи. Так і мама сказали. Оксано Петрівно, дозвольте нам пройти ще трохи, хоча б отуди, — показав на два дуби ген-ген при дорозі.
— Тільки не далі, добре?
Знову рушили. По хвилі вчителька запитала Павла:
— Чому не підеш у школу?
— Щоб знову побив? Я ненавиджу того патлатого, хай він провалиться!
— Павлику, Павлику, — журно похитала головою вчителька. — Хіба ж до школи ходять задля вчителя?
— Оксано Петрівно! — перебив Павло. — Скажіть, хто такі соціалісти? Ви бачили їх?
Учителька від подиву аж зупинилась. Глянула на Павла, на хлопчиків.
— Чому ти про це питаєш?
— Ну скажіть, бачили?
Вчителька довго мовчала. І сказала нарешті:
— Соціалісти — це ті люди, які хочуть, щоб народ краще жив. Аби ви не ходили босі й голодні...
— А де вони є? Багато їх?
— Вони є всюди, скрізь, — відповіла. — Їх, може, поки що й не дуже багато, але згодом...
Ось і два дуби. Хлопчики захвилювалися.
— Оксано Петрівно, — прохопився Антін. — А ви де вчителюватимете? Скажіть, ми влітку прийдемо до вас.
Учителька журно всміхнулась.
— Ні, любі мої, до мене не прийдете, бо їду я далеко звідси. Мене зовсім звільнили і не дають більше школи... Але це не біда, робота десь знайдеться... Ну, дорогі мої, гайда додому. Пообіцяйте мені добре вчитися. Обіцяєте?
— Обіцяємо!
8
Така довга й далека мандрівка випала Павлові вперше. Раніш ходив тільки в Старосілля. Там усе просто. Минеш сусідський город, скотишся похилим пагорбом у долину, перепливеш річку — і перед тобою зав'юниться кривульчаста стежка аж до хати дядька Кузьми. Нею, тією стежкою, можна йти геть напомацки, вдень і вночі. Не раз, повертаючись додому, навмисно зажмурювався або насував шапку на очі — і не збивався, навіть на крутих поворотах.