— І сподобалося в армії?
— До всього можна звикнути...
— Думаєш допинати офіцерського чину?
— Я ще не збожеволів. Одслужу своє — і знову на навчання. Фельдшерська школа, брат...
— У ній існувала якась таємна організація чи група?
— Ні. Наші учні спілкувалися з молоддю харківських вузів, зокрема університету та ветеринарного інституту. Знаєш, студенти — народ більш дорослий, зрілий і досвідчений.
— З університетських нікого не пам'ятаєш?
— Пам'ятаю Михайла Рклицького, Соломона Брайловського, а на зборах слухав промови і Бражникова, і Голосова, і Макаревського.
— Олекса Макаревський вчиться у ветеринарному.
— Можливо, вже позабувалося. Знаєш його особисто?
— І його, і всіх інших, названих тобою. Славні хлопці. То ж вони компонували, а зараз розповсюджують відозви про ювілей царської реформи, готують серйозну акцію на дев'ятнадцяте число цього місяця.
— У тебе нема жодної відозви?
— Є, і не одна.
— При тобі?
— Заховані в надійному місці.
— Чому ж досі не сказав про них?
— Ти не питав.
— Даси прочитати?
— Дам. Однак потрібно не лише читати
— А що ще?..
— Ознайомити з ними артилеристів.
— Ознайомити...
Ус підлив у склянку гарячого окропу, всипав цукру, поколотив ложечкою і вмочив сухаря. Робив усе те поволі і якось ніби машинально. Мабуть, обдумував несподівану пропозицію.
— Коли сказати по правді, то я останнім часом політичною роботою не дуже захоплююся, служба...
У двері постучали.
— Зайдіть.
На порозі виросли два юнаки в формі залізничного училища. Панаса, меншого Андрієвого брата, Грабовський уже знав, а другого, що назвався Іваном Піщанським, побачив уперше.
— Сідайте, парубки, на чому стоїте, і ноги спустіть, щоб не дармували, — пожартував господар, озираючи своє пустельне мешкання. — Або тому, що ви з племені крутигаврилів, та ще й бажані гості, дозволяю вам примоститися на моєму ліжку. Чаєм погрієтесь?
— Охоче, — відповів Панас. — Надворі мороз — аж іскри скачуть, а циганські діти дулі сучать.
— Паршиві поросята і в петрівку мерзнуть. А якої заспівали б ви на муштрі взимку посеред голого плацу? То вам не в паровозній топці.
— Провідникам ваговозів теж непереливки, а надто при хурделиці.
— Уже скуштували? — питає Павло.
— Ще, — тішиться Іван, гріючи закоценілі пальці об склянку. — Ми їздимо в пасажирських вагонах, а от крутигаврилам...
— У чугуївському депо буваєте?
— Зрідка, коли на практику водять. Або що?
— Як живуть там ремонтники?
— По-різному. Хто має власну хату, землю, тому байдуже, а котрий харчується тільки з мозолястих, той клацає зубами. Мій, наприклад, рідний дядько, який обточує гайки...
Андрій цікавиться домашніми справами.
— Учора отелилась наша Манька, — хвалиться Панас. — Такого бичка привела, що й ну. Весь чорний, мов жучок, а на чолі біла лисинка... Приходь завтра на молозиво.
— Прийду. Коли вирушаєш до Чугуєва?
— Хочу заскочити з Іваном у Харків, а звідти...
Андрієву кімнату покинули під голосний спів перших півнів...
Заспане містечко вже лиш де-не-де поблимувало вікнами та гасовими ліхтарями. Артилерійські казарми в нічній півтемряві нагадували могутні й грізні гори.
Прощався Грабовський з молодшим Усом та Піщанським за ярмарковим вигоном, стиснутим карликуватими будинками.
— Ти на книжки не багатий? — запитав Панас.
— Яких потрібно?
— Хоча б які-небудь, зовсім ні за що очей зачепити. Правда, Іване?
— Правда, — потвердив Піщанський. — Неначе в Сахарі.
— Книжки є, та не тут.
— А де ж?
— Далеко звідси, у Харкові.
— Ми збираємось туди, позавтра їдемо.
— Якщо хочете, я передам вами моїм друзям листи, зустрінетесь з ними і попросите книжок.
— Добре.
— Знайте однак, що кореспонденції, які везтимете, пересилати поштою небезпечно. Розумієте?
Хлопці дружно кивнули головами.
— Не боїтесь?
— Нам уже доводилося...
— За таке діло...
— Не лякай. В нашому училищі...
Грабовський вийняв з кишені три конверти і простяг Усові.
— Тут не написано, куди і кому адресується. Не можна писати. Слухайте і запам'ятовуйте. Спершу знайдіть студента університету Михайла Васильовича Рклицького, який мешкає в чотирнадцятому будинку по вулиці Підгірній. Якщо ж його в місті не буде, шукайте Лідію Павлівну Лойко. На жаль, її домашньої адреси я не знаю, але вона вчиться в фельдшерській школі на Сабуровій Дачі, там можна з нею зустрітись. Затямили?
— Кому віддати листи і в кого просити книжки?
— Однаково. Не буде Михайла — дайте Ліді. Вони обоє нарівні розпоряджаються книжками і вирішують всілякі інші справи. Розкажіть їм про цю мою розмову з вами. Ще є запитання?
Юнаки знизали плечима і переглянулися. Заговорив Ус:
— От ти сказав, вони вирішують... Нам цікаво знати, які ті справи, якщо це не дуже великий секрет.
Грабовський зітхнув, мить подумав.
— Коли я вже покладаюся на вашу добропорядність, звіряюся вам, доручаю... Умієте тримати язики за зубами?
— Не журись.
— Про свято реформи, яке готується, чули?
— Нам розповідали на уроках, казали і в церкві.
— Так от. Зараз по всій Україні ширяться прокламації, в котрих написано, як двадцять п'ять років тому поміщики під орудою царя обдурили й пограбували селян.
— Ти бачив ті прокламації?
— Ви теж можете побачити.
— Де?
— У Рклицького. Він вам дасть їх і скаже, що з ними треба зробити. Нагадайте йому. Добре?
— Неодмінно. Оце так вийде штука... — зрадів Піщанський.
5
Служба вимучувала. Лише ночами одривався від неї, але й вони не приносили полегкості. Лежав на третьому ярусі твердих, мов залізо, нар, навколо хропли десятки таких, як і він, втомлених людей. Натягав на голову жорстку солдатську ковдру, машинально лічив цифри, та заснути не міг.
В уяві поставали велике гомінке місто, лісова хатина, друзі, гойдався на шибениці Петро, під акацією заливалась слізьми Ярина. І серце обкипало кров'ю.
Тяжкі солдатські ночі...
Сусід Грабовського, хворобливий чоловік років тридцяти п'яти, зайшовся протяжним кашлем. Павлові здається, в солдата от-от обірвуться легені.
— Що з вами? — спитав тихо.
Солдат не відповів і ще важче закашлявся.
Не допитуючись більше, Грабовський підвівся, зліз навпомацки з нар, набрав з бочки бляшану кварту води і подав хворому. Той ковтнув кілька разів.