— Але ж так, Семене Потаповичу, в житті! Я сам бачив. У нашому селі... — спробував боронитися Грабовський.
Та співрозмовник не дав закінчити:
— У вашому селі. Мало що ти міг побачити там, у своєму селі. Мова ж не про твоє село, а про літературу, як вона повинна показувати нашого вчителя. Література має зображувати такого вчителя, який нам потрібен, якого б полюбив читач, дивився б на нього як на носія світла, культури, чемності, високої моральності, і тут те, що ти бачив у своєму селі, не допоможе.
Митуса трохи помовчав і продовжив:
— Політика, Павле, то діло не вчителя або літератора, а самих політиків. Головне його діло не підіймати мужика на бунт проти пана чи властей, як це ти хочеш, а навчати, просвіщати того мужика і при тому, скажу тобі, не на противагу церкві, а разом із священиком — духовним пастором. Так має стояти справа в істинній поезії. Отож і тобі, либонь, доведеться гарненько продумати, а може, й передумати свою "Вчительку".
— Продумати, передумати... — тихо, мовби сам із собою, радився Грабовський. — Мені здається, Семене Потаповичу, що тяжко передумувати так, як ви кажете. Тяжко та, мабуть, і неможливо.
— Тяжко, тяжко, неможливо. Нічого легкого, хлопче, як і нічого неможливого, в літературі не буває. Пам'ятай, Павле, кришталеві двері священного храму поезії, які є доступними тільки обраним, відчиняються не інформаціями чи заміточками про мужицькі бунти, а істинними творіннями серця. Зваж на це.
— А коли думає Володимир Степанович видавати альманах? — поцікавився Павло.
— Коли — легко питати. — Митуса якусь мить подумав. — Пора б уже видавати, бо давно носимося з ним. Та занадто мало у нас працьовитих людей. Обіцяють враз, навіть не моргнувши, а пишуть дуже повільно. Не легше й з виданням.
— А чому?
— Сам собі часто ставлю таке питання, а відповіді дошукатися важкувато. Думаю, що надто холодні ми до рідної справи, до рідного слова. Багато спимо та чухаємо потилиці Поглянь, як заворушились галичани, навіть буковинці подають голос. Але сили наші дуже розпорошені. Позасідали в запічках і загальною справою не цікавляться. Це ті, що старші, а молодь більше тягнеться до політики, ніж до справжньої літератури. От дивлюся й на тебе — гаєш час, марнуєш талан на оті дописи про бунти, а чому б не повідати світові про славне Запорожжя, гетьманські булави, бунчуки, шлики? Гай, гай, є в нас про що писати, є!
— Це, справді, цікаво! — радісно підхопив Грабовський. — Так мені недавно говорив і Володимир Степанович. Я, Семене Потаповичу, хотів би спробувати скомпонувати дещо про минулу бувальщину. Ну, от хоч би про батька Хмеля, славного Наливайка чи й самого Кармалюка. Може, й про Залізняка або Гонту, хоч після Шевченка не так-то й легко братися за них.
— Бачу, хлопче, — сумовито захитав головою Митуса, — ти знову гнеш до політики. Що можна писати про Наливайка, Залізняка, а надто вже про Кармалюка? Теж виськалися мені лицарі постолаті, бунтарі та забіяки. А щодо Шевченкових гайдамаків, то треба знати, що про них сказав Панько Куліш. Ну, та про це ми ще поговоримо, — закінчив, відчиняючи хвіртку до свого подвір'я.
2
Ще в сінях на Митусу напала розчервоніла, як варений рак, дружина, дорікаючи за те, що проблукав хтозна-де цілий день.
— Тихше, тихше, серденько, — заспокоював дружину уже в світлиці. — Тут таке діло, хай йому всячина. Приїхали?
— Діло, діло. Давно сидять, чекають, скоро й позасинають, а ти пішов та й забув.
— І Володимир Степанович приїхав?
— Переказав — не буде. Та йдіть же.
— Добре, добре, зараз.
Він помив руки, причесався, полив хусточку парфумами, тернув нею по лисині, і рушили.
— А-а-а! Скільки літ, скільки зим! — переступивши поріг їдальні, закричав радісно господар і почав вітатися з гостями.
Поцілувавши рукавички кількох паній та панянок, потиснувши руки паничів, він довго обіймав товстого, як кадуб, пана в білому костюмі, з коротко підстриженою рудою борідкою. Потім підбіг до молодого панича в чорному фраці і вузьких смугастих штанях, в якому Павло впізнав Митусиного хрещеника.
— Ого-го-го! Кого я бачу! Лелека з далекого вирію! Вітаю, вітаю, козаче, з поверненням до рідного гнізда! — І голосно поцілував у чоло, від чого той гидливо скривився, зирнувши в бік, де сиділи молоді панянки.
Але захоплений хресний батько того й не помітив.
— Чую, чую в своїй господі європейський дух, — провадив далі, — А ти ж чого, Павле, не йдеш ближче? Підходь! Почувай себе як дома, тут усі свої. Панове! — звернувся до присутніх. — 3 вашого великодушного дозволу представляю молодого талановитого поета.
Слова господаря справили різне враження на присутніх. Дехто з жінок відсалютував Грабовському віялом, окремі паничі на знак привітання стиснули власні руки.
На викоханому лиці панича тріпнулася гордовита посмішка.
— Також хохлацький? — запитав він.
— Не хохлацький, Грицуню, ні, — образився господар.
— Що?! — скипів панич, від чого Семен Потапович аж рота роззявив. — Грицуні у нас на стайні!
— А як же тебе? — сполохався хрещений батько.
— Георг, панове, Георг, — ліниво вставив пан з рудою борідкою.
— Відколи?! — здивувався господар.
— Так завжди було! — рубонув повітря рукою панич у фраці. — Так було, так єсть і так буде!
— То хай, хай буде й так, — поспішив Митуса. — Не Грицько, то й не Грицько. Воно, правду казати, це ім'я теж мені не до душі. Георг, певно, краще, поетичніше. Ну, так от, дорогий мій Георгію, викинь дурниці з голови. Минулося. Нема вже Малоросії, нема й хохлів. Малоросійська поезія була та й загула. Тепер є наша, українська.
— Та годі, годі! — втрутилася господиня. — Набрид ти мені своєю літературою. Ще зараз про народ, про освіту почнеш... Просив би гостей до столу, а то мориш голодом.
— А я ж хіба що, — схаменувся господар, — я тільки так собі. Ну, любі мої, запрошую.
Гості, не кваплячись, почали всідатися навколо великого круглого столу, густо заставленого пляшками й тарілками. Коли гамір ущух, Семен Потапович встав, урочисто розправив вуса, підніс високо чарку й виголосив тост за царську родину. Гості схилилися над тарілками. їли, аж за вухами лящало. Наймичка, струнка, вродлива, років двадцяти, бігала, як на пожежі, ледве встигаючи підбирати спорожнілий та підставляти наповнений новими стравами посуд.