Вдень він був зайнятий редакційними справами, а ночами сидів за столиком, писав вірші і тільки перед ранком, зовсім знесилений, лягав на стару, давно порвану канапу, що стояла в коректорській. Так спливали дні, тижні, місяці. За щоденними клопотами навіть не помітив, як одцвіли й обважніли соковитими плодами москалівські садки.
Тут же, в редакції "Южного края", зустрів декого з старих знайомих та придбав нових, а серед останніх — і Семена Потаповича. З цим зблизився навіть більше, ніж з іншими, не дивлячись на значну вікову різницю між ними. Цей підстаркуватий напівпоет, напівфольклорист, напіветнограф умів зваблювати людей, особливо ж літературну та студентську молодь, яка завжди горнулася до нього і поміж себе жартома називала його Митусою. Про цю витівку молодиків Семен Потапович знав, але не сердився, а може, й гордився своїм високим титулом славетного співця.
Семен Потапович друкувався рідко, бо і в поезії, і в прозі йому, старому мрійникові, не дуже таланило, а за нарис чи статтю, завжди потрібні часописам, не хотів братися, вважаючи їх літературою нижчого гатунку. Кохався переважно в історії та давній культурі, які знав так, що легко змагав університетських професорів. Може, саме ця освіченість і тягнула початкуючих літераторів до Митуси. Та ще солідна бібліотека, книжок якої її власник не шкодував ні для кого.
Був Семен Потапович також ентузіастом видавничої справи, якій віддавався цілком. То ж він, кажуть, напоумив старого поета Володимира Степановича Александрова та молодого лікаря-літератора Кесаря Олександровича Білиловського, який недавно приїхав у Харків, видати альманах під назвою "Складка" і сам докладав багато зусиль, щоб здійснити цю ідею. Для майбутнього видання розшукував нових авторів, нові твори. Він звів Павла з Александровим, просив написати щось для альманаха...
Сьогоднішній день нічим не відрізнявся від попередніх. Ранком Грабовський пішов "на полювання" за матеріалом для інформацій, а повернувшись до редакції, сів за опрацювання зібраного.
Не дуже дбав про стиль, бо знав, що сама "пікантність" виведе їх на шпальти, а над одною статейкою морочився дуже довго, — писав, закреслював і знову писав та виправляв.
— Ти готовий? — з-за дверей гукнув Митуса. — Можеш мене, хлопче, привітати. Ще одна, хоч і незначна, вікторія. Завтра, сказав редактор, мій матеріал буде набрано. Ну, гайда! О, а я й забув тобі сказати. Нині обідаємо в мене. Не відмовляйся, і слухати не буду. Не буду, не буду. Маю велику радість. Нарешті приїхав мій хрещеник, пам'ятаєш, я говорив колись тобі. Він також обідатиме з нами. Жду і Володимира Степановича. Ну й ще буде дехто.
— Спасибі.
— Ти не дякуй, а скажи, чи йдеш.
— Ну, коли треба...
— Треба, навіть дуже. Тобі ж на користь. Ну, поїхали на своїх двох.
— А де ж був ваш хрещеник? — поцікавився Павло вже на вулиці.
— Де? Хіба забув? — з почуттям образи спитав Митуса.
Він надміру був прив'язаний до свого хрещеника, сина багатого поміщика, що жив неподалік від Харкова і славився серед своїх сусідів меценатством. Кожному зустрічному не міг нахвалитися ним. Розповідав багато разів і Павлові, але той звик до цих розповідей і пропускав повз вуха.
— Та ні, я пам'ятаю, — відчувши образу Семена Потаповича, виправив свою помилку юнак. — Питаю, звідкіля він зараз?
— Здалеку, Павле, здалеку. Бував скрізь і всюди — в Берліні, Мілані, а зараз з самісінького Парижа. Розумієш, з Парижа. Ще торік, після закінчення академії, поїхав набиратися ума-розуму. Там такий козарлюга — сам побачиш! Наш, можна сказати, з ніг до голови. Ану, поглянь, — простягнув Павлові книжку в сірій обкладинці. — Для тебе роздобув. Істинна книжка. Читатимеш з насолодою.
— А-а-а, <Семен Жук", — з легкою посмішкою вимовив Павло, перегортаючи книжку. — Читав і "Пропащих людей", і <Перед світом". Але чомусь мені не зовсім до вподоби цей письменник.
— Чому? Пан Кониський гарний майстер слова.
— Я не кажу, що він поганий майстер, але от люди в його книжках якісь не такі, якими вони в житті насправді є, а головне — якими повинні бути. Чи не здаються вам занадто дрібними справи, котрими ті герої займаються?
— Як-то?
— Дивні якісь вони, наче з полудою на очах. Вештаються між людьми, багато балакають про народ, наче щось роблять для нього, але чомусь не бачать і не чують, як стогне той народ від злиднів і темряви.
— Таж вони й борються проти темряви.
— Борються. Але чому, скажіть, вони не боронять мужика від розжирілих багатіїв, лихварів усяких? Знаєте, Семене Потаповичу, — палко заговорив Павло, — коли по правді, то мені не подобається не тільки Кониський, а й інші наші наддніпрянці. От учора читав я Юрія Федьковича. В нього люди зовсім інакші. У них теж багато горя, мук, але є й вогонь.
— Бачиш, Павле, — перебив Митуса, — у Федьковича інакше. Над Буковиною німчик панує. Федьковичеві герої борються проти мадьярщини.
— Чому? Не тільки, — заперечив Павло. — Хіба ж зображені ним багатії Микитула чи Янко — мадьярщина? Ні, зовсім ні. А в наших селах мало таких Микитул? Хоч греблю гати.
— Опріч того, — знизав плечима Семен Потапович, — Кониський і Федькович — то різні письменники.
— Та я ж про це й кажу. Зовсім різні,
— Ну, то візьмеш?
Грабовський промовчав. Митуса мовчки простягнув руку, взяв у юнака книжку і замахав нею, як віялом, перед самим носом.
Ішли повагом. Хоч денна спека поволі й пересідалася і косе проміння надвечірнього сонця вже не пекло, але брук був ще гарячий. У повітрі висіла суха задуха, від якої прив'яле листя каштанів та акацій, що росли обабіч вулиць, згорталося в дудочки.
Задуха доконувала Митусу. Він, ліниво переставляючи ноги, часто звертав під довгасті тіні дерев, безперервно махав книжкою, наче боронився від настирливих мух, але все це мало допомагало.
— Тю, бий тебе коцюба! — не витерпів нарешті і зупинився під крислатим каштаном, витираючи спітніле обличчя хусточкою. — І коли вговтається оце пекло? Так зовсім розтанути можна. — Він поглянув на Павла. — Чому це так, скажи на милість, козаче, йдемо наче одною дорогою, але я от упрів, а тобі нічогісінько.
— Чому, питаєте? Це тільки начеб, — засміявся юнак. Він підкреслив слово "начеб". — Я, Семене Потаповичу, йду під сонцем, а ви все шукаєте затінку.