Додому поверталися при мерехтливому світлі вечірньої зірниці та круторогого молодика. Павлові руки й ноги аж гули од приємної втоми.
По вечері хотів ще трохи почитати, та не спромігся — зразу ж заснув прямо на подвір'ї просто неба.
Прокинувся від першого сонячного проміння, що позолотило йому лице. І здивувався — тіло було свіже, здорове, наче вночі хтось висмоктав з нього вчорашню перевтому...
В середу справили обжинки. Мати зв'язала перевеслом докупи кілька залишених косарями стеблин — бороду, витеребила з колосся в руку і, перехрестившись, сипнула зернини на стерню.
— Сійся, родися, жито-пшениця...
— А щоб росло та буйно квітувало, годиться примочити, — додав Овчаренко, висмикуючи кукурудзяний качаник з горла пляшки. — Давай, Олесю, що бог послав...
У четвер привезли снопи додому — і за коморою виріс невеличкий стіжечок. До вечора встигли навіть змолотити першу п'ятнадцятку.
— Значить, — за вечерею міркувала вголос Ксеня Григорівна, — ця п'ятнадцятка дала майже повний корець. У стіжку маємо шість кіп жита і дві копи без дев'яти снопів пшениці. Вважайте, на своєму хлібцеві перетягнемо за середину великого посту або хай навіть доплентаємось до паски, а далі хоч бери та й зуби на кілок вішай, о-хо-хо...
— Дякуйте, мамо, й за це богові, — розраджує тещу Григорій. — Відтоді як при нас живете, з торбами попідтинню псів не дрочили, іменем Христовим не перебивались, то, далебі, й не доведеться.
— Дай господи, щоб не довелося. Ти в мене добрий зять, не зобиджаєш, крихтою ділишся, але здобувати тобі ту крихту нелегко, ой, нелегко...
Тієї ночі Павло довго не міг заснути. Перевертався з боку на бік, зажмурював очі, навіть руки клав на вії, щоб не бачити місячної повені та забутися, але вечірня материна журба не виходила з серця й голови...
Поснідавши, подякував і сказав матері:
— Піду.
— Куди? — сполошилась вона.
— Пошукаю якогось заробітку.
— Де? Чи не до Пушкаря надумав?
— Ні. Той, знаючи, що я під наглядом поліції, не візьме мене на роботу.
— Схилиш голову перед Колупаєм? Хай бог боронить.
— Перед тим не схилюсь, якби й з голоду здихав. Подамся на сусідні села, може, щось надибаю.
В розмову втрутився Овчаренко:
— Не вигадуй, Павле, казна-що. Чи я тебе попрікаю шматком, чи вовком дивлюся на тебе? Тобі ж ходити в інші села заказано. Хочеш вскочити ще в нову біду? Сиди пока дома. Якось купкою проживемо. Правда, Олесю?
— Правда, голубе мій, правда, — усміхнулась Олександра. — Не рипайся, братику, нікуди. Може, згодом тобі якась полегкість вийде...
Не послухав Павло родинної ради — пішов. Не далеко. Вибрався за городи, перемахнув річечку і опинився в Старосіллі. Біля панської брами стрів Кузьму.
— О! — зрадів той. — Про вовка помовка, а вовк з лісу. Думав увечері бігти до вас.
— Чого?
— Перебалакав з токовим нашого пана, і він погодився взяти тебе на возовицю. Знаєш, молотьба, невправка, людей бракує...
— Ви ж у Пушкаря служили.
— Покинув, ще з весни покинув, хай він западеться на рівному. То підеш?
— Спробую, побачимо, що з того вийде.
Виходило спершу не зовсім ладно, і лановий не раз кидав похмурим оком на юнака, що невміло орудував вилами. Порятувало Павла те, що він возив пшеницю на тік разом з Кузьмою. Бувалий строковик скоро навчив його рівно класти хуру, а сам і подавав снопи, і скидав їх потім на стіл молотарки.
— Не хапайся, Павле, — заспокоював. — Тихше треба. І не юритуйся. Мовляв твій тато, не святі горшки ліплять, навчишся.
Так минув тиждень і настав другий. Увесь день сонце палахкотіло, мов навісне. Та, нарешті, стомилось, скотилося з голубої високості і зачепилось за західне бескеття, видовжуючи хисткі тіні і золотячи тік та людей на ньому своїм останнім промінням.
Кузьма вже кінчав скидати снопи барабанщикові, як на тік заїхала бричка повітової поліцейської управи і з неї зіскочили двоє — пристав другого стану та пушкарянський громадський староста.
— Грабовський! — надсадно гримнув Ткаченко — Сюди!
Павло покинув запрягати коней і підійшов.
— Чого ти тут? — визвірився Ткаченко.
— А де маю бути?
— Не знаєш? Дома, в Пушкарному і ніде більше
— Он воно, Пушкарне, — показав Павло рукою через річку. — До нього і півверстви нема.
— На один сажень не маєш права відлучатися.
Почувши галас, Кузьма зіскочив з воза і поспішив до брички. Машиніст скинув паса з маховика, аби марно не крутити порожнім барабаном, —-— і люди потягнулись за Кузьмою. На галас прибіг також збентежений токовий.
— Хто вам дозволив брати на роботу державних злочинців? — наскочив на нього пристав. — Хто дозволив, питаю?
— Яких злочинців? — не зрозумів токовий.
— А от яких, — тицьнув на Грабовського. — Ви знаєте, що державним злочинцям, які перебувають під гласним наглядом поліції, всіляка публічна діяльність найсуворіше заборонена?
— Як ви сказали? — закліпав токовий віями. — Пуб...
— Публічна діяльність, — повторив громадський староста, хихикаючи собі в вуса.
— А що ж то воно таке?
— Бог його святий знає, — знизав плечима Семен Язикатий. — Одні кажуть — конокрадство, другі — чаклунство, треті — прелюбодіяніє, четверті... Говорять різне, а толку... Розтовкмачте, пане начальнику, нам, калікам-недорікам, що то за киселиця-печериця і для чого годиться. Бо ж, самі бачите, кругом — мужва репана, на всі ноги наче кована, а насправді неодукована, коли уже щось нашняпить, то й додому не потрапить, поки не розшолопає.
— Розтовкмачте, розтовкмачте, — посипалося з натовпу.
Тепер настала черга кліпати Ткаченку.
— Слухай, Матвію, — звернувся до нього Грабовський. — Раджу тобі, не клей дурня і не забивай людям баки. Публічна діяльність до сьогоднішньої молотьби найменшого відношення не має, а заборонити мені возити снопи за двоє-троє гін від рідного села ніхто не може. Не подумавши, ти таке втелющив: публічна діяльність на току...
— Оце так розтлумачив, — підхопив Язикатий — А то — конокрадство, прелюбодіяніє... Свята темнота, господи прости. Але й ти, Павле, трохи той... Хіба ж пан пристав клеїли дурня? У них і так гарно виходить, не треба навмисно клеїти, бо скоро можна заблеяти. На плечах пана начальника голова гай-гай... Ніби публічна і, мовляв той шляхтич, бардзо слічна...