Так згори донизу, всюди скам'яніла казенщина.
Перед самим собою можна і треба визнати, що в охтирській поліцейській управі справи також не кращі. Не додивишся — зразу летять дрова. От і в даному випадку. Протримали хлопця три дні в тюрмі та й відпустили в Пушкарне, не зробивши навіть формального допиту, аби заповнити відповідну сторінку в книзі про піднаглядних та належну відомість. Тому й залишилась без відповіді ціла низка істотних питань — хто такий засланець, яке його родинне становище, чи має засоби для існування, за що покараний, яким має бути поліцейський нагляд — офіційний чи неофіційний, дозволяються а чи не дозволяються йому відлучки з села?
Пристав Ткаченко все перекладає на Матушинського: я, мовляв, радив йому затримати Грабовського у в'язниці до повернення справника, а він відпустив. Так, Матушинський трохи поквапився. Але ж оформлення всієї документації на піднаглядних, а тим паче по Ряснянській волості, входить до обов'язків пристава другого стану. Саме Ткаченко мусив, уважно переглянувши привезені разом з арештантом документи, побачити, яких даних бракує там, і через городового зажадати їх від харківського поліцмейстера, допитати семінариста і доповісти, за відсутністю справника, Матушинському.
А що він зробив? Відношення поліцмейстера та копію постанови майора Сазонова засунув у шухляду, в'язня запхнув у камеру, не забезпечивши його навіть державними харчами... Служить, називається. Думає, якщо старий Ткаченко відпровадив не одну підводу подарунків у Харків, аби приліпити свого придуркуватого сина при повітовій поліцейській управі, то йому все сходитиме з рук...
Повернувшись з Харкова, справник розпочав довге й нудне листування з губернатором, щоб роздобути необхідні матеріали про Грабовського і завести на нього окрему справу. А губернаторова канцелярія теж неповоротка й недолуга. Ти їй ставиш десять запитань, а вона ледве відповість на одне, та й то плутано: робіть то офіційний, то неофіційний нагляд. А потім, не морочачи довго голови, бахнула: "...независимо от гласного надзора... учредить за Грабовским и негласный полицейский надзор". Довелось чекати, доки імператор "высочайше повелеть соизволил".
Тепер стало ясніше і можна конкретно поговорити з Грабовським, точно викласти перед ним перспективи та заразом узяти в нього дані для книги про піднаглядних. Геть негласний нагляд, геть сільських шпигів та сексотів! Вистачить гласних очей повітового пристава і волосного урядника. Правда, ряснянський урядник не дуже запопадливий, не дуже охочий до вистежування та рапортів, але те, може, й на краще...
Арцибашев і сам не збагне чому, але проймається співчуттям до Грабовського, особливо після того, як дізнався від Ткаченка, що родина покійного пушкарнянського паламаря живе в тяжких злиднях. Звідкіля йде це співчуття? Можливо, від деякої біографічної спорідненості: адже його, справників, батько був також паламарем сільської церкви, теж помер молодим, залишивши на руках дружини чималу сім'ю, і він, теперішній охтирський справник, тодішній студент другого курсу сільськогосподарського інституту, мусив покинути навчання, розпрощатися з мрією стати агрономом і ступив на поліцейську стезю.
Слизька й гидка ця стезя, однак тільки завдяки їй він, найстарший син, пожертвувавши собою, допоміг матері поставити на ноги молодших дітей. Тоді було шкода їх, братів та сестер, а тепер — себе, своєї молодості, своїх юначих сил, розтриньканих на поцяцькованій тумбі городового, на жорсткому стільці пристава, своєї золотої мрії, похованої дочасно й заживо. Вже старий, з сріблястими скронями, з перетлілими почуттями, але й зараз, іноді їдучи в село, дивиться на зелені поля, мов на чари. А потім, стомившись тихим напливом виколисаного в марах, та недосягненного щастя, почуває себе обікраденим і нещасним, наче повертається з цвинтаря після похорону найближчої, найдорожчої людини...
Можливо, те співчуття живиться й іншим джерелом. Справник болісно переживає гірку долю своєї сестри Васси. Невдало склалося життя наймолодшої Арцибашевої. Чоловік загинув на російсько-турецькому фронті, а вона, квола й хвороблива від природи, залишилася з маленьким сином. Славним хлопцем ріс Фаня — допитливим, веселим, запальним. Закінчив бурсу з похвальним листом. Вступив до семінарії, прекрасно вчився і — який дивовижний збіг! — позаторік був ув'язнений за читання та розповсюдження якихось дурних прокламацій. Васса мало не померла з горя. Приїздила сюди, по пораду та допомогу до брата, а він їздив у Тулу. Всілякими правдами й неправдами ледве домігся визволення і повернення племінника в семінарію.
А хто ж допоможе вдовиці Грабовській, її синові, що по своїй недосвідченості потрапив у біду? Могла б попросити заступництва хіба в охтирського пристава другого стану Матвія Ткаченка, але цей земляк чомусь тільки прискаржує семінариста, силкується затоптати в багно, ладен у ложці води втопити, живцем з'їсти...
У двері постукали, і справник стомлено підвів голову.
— Зайдіть.
Коли відвідувач увійшов, Арцибашев аж відхитнувся: здалось, перед ним стояв його рідний небіж — невисокий на зріст, худорлявий, чорночубий, у потріпаній семінарській шинелі, босоніж...
— Фаня... — самі прошепотіли губи. — А де ж мама?
— Її не викликали, — відповів прибулий. — Ряснянський урядник звелів мені одному йти.
— Грабовський? — отямивсь Арцибашев.
— Так, Павло Арсенович, з слободи Пушкарної.
Арцибашев нарешті приборкав свою спантеличеність і в думці вилаяв себе — такий старий і стріляний заєць, а нараз розгубився...
— Сідайте, — показав на стілець.
Павло здивований: Ткаченко не запрошував сідати, а цей, такий значний начальник...
Присів, оглядівся. В кабінеті чисто, світло, стіл застелений важкою темно-зеленою скатеркою, на ньому дві купи книжок, в полив'яному слоїку ціла батарея старанно підструганих кольорових олівців.
Дивується також справник, придивляючись до Грабовського. Цей хлопець трохи ніби й схожий на Фаню, але в деталях — ні, у ньому є своє, неповторне, виразно підкреслене. Чорне волосся, зачесане назад, спереду збрижене ледве помітними хвилями, що переливаються приємним відблиском, високе й широке чоло світиться спокоєм, людським благородством і філософічною мудрістю; лискучі брови в стрімкому розльоті, а очі... О, такі не часто стрінеш — великі, густо залиті світлою блакиттю, з мерехтливими, як зорі, зіницями.