Найбільше бідність вразила в Івана Огнивенка. Діти голі-голісінькі, на всю родину одні чоботи, свита і сачок, хліба на столі — ні крихти.
...Невесело також дома. Хата напівпорожня. Та й та поки що не зовсім своя, за неї ще не один рік треба виплачувати. Бо батьківська згоріла восени. І хоч від пожежі минуло коло півроку, а мати, писавши листа в Харків і йому, і Михайлові, і Марії, навіть не згадала про те найстрашніше селянське лихо — не хотіла тривожити і печалити дітей.
Мати. Таких, далебі, небагато на світі. Матір божа? Ні, то — міф, легенда. Ніобея? Ні — більше. Страдниця? Ні — більше. Шевченкова Сова? Некрасовська Орина — матір солдатська? Ні. Інша. Нема слова, щоб точно назвати. Вона — Грабовська, Ксеня Григорівна, яку слобожани шанобливо називають паламарихою. Так, так — шанобливо і за чоловіка Арсена, котрий багато років був паламарем, тримав церкву, мов божу світлицю, і за те, що до нинішнього різдва пекла смачну проскурку (коли до Пушкарного прийшла звістка про Павлів арешт, Обухівський готувати проскурку доручив іншій жінці).
Мати. Дивиться Павло на неї — а його серце повниться і пекучим болем, і великою гордістю, їй тільки-тільки перейшло за сорок, а вона вже давненько доглядає онуків. Спрацьована, згорьована, коси сиві, щоки запалі, в глибоких орбітах замість очей — самі задавнені смутки та жалі.
Мудрі кажуть: життя прожить — не хоровод веснянок проспівати, не вечір з милим під вербою простояти — колючу ниву треба перейти ногами босими. І вона перейшла ту страдницьку ниву. Їй ледве чи довелось справляти хороводи, слухати шепіт верб та милуватися зорями й місяцем. Шістнадцяткою стала на шлюбний рушник, через рік подарувала чоловікові свою первісточку — Олесю, а потім — ще чотирьох; останній, Тишко, народився через місяць після батькової смерті.
Тоді їй не було ще й тридцяти повних. А на руках — п'ятеро дітей... І вона не тільки вберегла їх від голодної смерті, але й подбала про майбутнє кожного: Олександру видала за порядного чоловіка і гарного кравця Григорія Овчаренка, його, Павла, після бурси віддала в семінарію, Михайла — в земську фельдшерську школу, Марію — за ученицю до кравчині, Тихона — в Охтирське духовне училище. Таке навіть не кожному чоловікові під силу...
Те, що трапилося з Павлом у Харкові, спершу приголомшило Ксеню Григорівну, новим тягарем лягло на її душу й плечі: вона помітно згорбатіла, синці попід очима поширшали, а зморшки на чолі погустішали. Стала якоюсь ніби сновидою. Особливо коли залишалася з сином наодинці. Снується по хаті: переставить відро з водою, поправить подушку на постелі, загляне в піч... І так без кінця, аж доки хтось сторонній не зайде до хати.
А одного разу заговорила, не заговорила — заквиліла:
— Ой горе, синочку, горе, горенько невсипуще наше та біда. І звідкіля воно впало на нас, на твою голівоньку? Хто наслав його і за що? Чи бачить бог?.. Думала — скінчиш науку, візьмеш парафію, разом поставимо на ноги Михайлика, Тишка, Марійку, дамо їм шматок хліба в руки... Заможемо злидні наші, підсобимо також Григорієві розплатитися за хату, а вийшло... Не сердься, не гнівись на мене. Хіба б хотіла таке говорити? Перед людьми... перед собою... перед батьковою пам'яттю...
І — більше ні слова про несподіване лихо, ні скарги на нещасну долю, ні докору, ні одчаю та розпуки. Вдень не тиняється по хаті, не переставляє речі з місця на місце десятки разів — допомагає Григорієві та Олександрі в шитві.
А довгими зимовими вечорами — вони собі удвох (за стіною в сусідній кімнаті деркоче швейна машина, скрегочуть ножиці, глухо гупає праска): син за столом — читає, пише, а мати, примостившись біля груби, смикає кужіль — таку ж, як і вона, сиву її давню розрадницю, її подругу й муку.
Павло час від часу перекидає погляд з паперів на неї.
Ой горе тій чайці, чаєчці-небозі,
Що вивела чаєняток при битій дорозі.
Ой ішли чумаки, весело співали,
І чаєчку ізігнали, чаєнят забрали.
Ні, то не мати співає — виплакала свій колись гарний голос. То він чує її улюблену пісню в усьому: у воркотінні веретена, в шарудінні скоцюрблених пальців під прядивом, у тихому, мов далеке жебоніння, зітханні; бачить у розміреному похитуванні голови, в сльозах, що котяться по безкровних щоках і падають на коліна.
А чаєчка в'ється, об дорогу б'ється,
К сирій землі припадає, чумаків благає:
"Ой ви, чумаченьки, ви ще молоденькі!
Верніть моїх чаєняток, вони ще маленькі!"
І долинає здалеку, наче з туманних чумацьких шляхів, на яких ліниво ступають воли круторогі, скриплять ярма, похитуються мажі з високими халабудами:
"Ой чаєчко наша, неправдонька ваша.
Поварили чаєняток — добра була каша!"
Так не співає ніхто — ні кохана дівчина, ні друг-товариш, ні кобзарі, ні солов'ї. Так уміє співати тільки кревна ненька. Так слухати можуть лише рідні діти.
"Бодай ви, чумаки, щастя не діждали,
Що ви моїх дрібних діток із гнізда забрали!
Бодай же ви, чумаки, на Дін не сходили,
Що ви моїх дрібних діток в каші поварили!"
Мамо!
Матусю!
Нене!
Ненечко!
Знаю, бачу — важко вам, тяжко. Все, що мали ви, віддали дітям, усе до краплиночки, до крихітоньки. Нами та для нас жили. І сподівались, і чекали, виглядали, як сонця-світу, ліпшої будучини. Насамперед від мене, від моєї науки. Та не дочекались. Ударив лютий мороз — і ваші рожеві квіти-сподіванки схилили голівоньки, наче марево, розтанули ваші світлі надії-видіння. На серце ліг камінь, якого ніхто і ніщо не зможе зрушити.
Матусю!
Даруйте мені за цей великий і нестерпний біль, так несподівано завданий вам. Простіть своєму бездольному синові. І зрозумійте — інакше повестися не міг. Такий уже вдався, іншим бути не зможу. Не раз же самі говорили сусідам — пішов у батька весь: Арсенова чесність, вразливість, звага, химери... Так воно, мабуть, і є — все від тата. А разом з тим — і від вас. Хіба ж не бачу, як вам дошкуляє неправда, .несправедливість?
Раніш, коли я жив отут разом з вами, не знав, що діялось поза слободою, — був байдужий до всього, окрім наших власних злиднів, бабусиних казок, ваших милих пісень та книжок про життя святих великомучеників. А потім, як вибрався в Охтирку, Харків, як потерся між людьми, надивився, наслухався, начитався... Море кривди розлито на світі. Більшість людей без насущного шматка. Старі, малі, каліки. Ціла армія таких, як ви, вдів, таких, як ми, напівсиріт та круглих сиріт. Безправ'я. Безхліб'я, кров, сльози... Голова обертом іде, в очах темніє...