Очі Цимбалюка шукали підтримки. Переконавшись, що дотеп його не справив бажаного враження, Петро знову став у позу офіційного опонента. Підніс уже руку, наче закликав до уваги, хоча в комірчині панувала тиша, роззявив рота, аби продовжити свою думку, як пролунав чистий дівочий голос:
— Ти дарма, Петре, закипаєш, як тульський самовар. І тобі, і всім нам корисніше було б не заперечувати, а вдуматися в те, що сказав Грабовський.
Павло повернув голову в той бік, звідки почувся голос підтримки. В затемненому кутку стояла Ксана — польова русалка, як хлопці називали її за білі, наче пачіски льону, довгі коси, переплетені рожевою стрічкою, та густо-сині очі. Вродливе лице дівчини палало, а тендітні руки м'яли хусточку.
— Я не думала виступати, — тихо говорила вона, — але зараз хочу сказати.
— Давай, Ксано, давай! — підбадьорили хлопці.
— Мій брат працює в друкарні мінської народницької організації. У ці вакації він розповідав мені, як до них приїздив Плеханов.
— Ну, почалися спогади, — махнув рукою Цимбалюк.
— Та замовкни ж. Дай докінчити, — обірвав його Балабуха. — Будь хоч з дівчиною шляхетним.
— Ні, це не спогади, — продовжувала Ксана. — В бесідах з членами мінської організації Георгій Валентинович сказав, що значна кількість революційних діячів Петербурга й Москви засуджує тактику індивідуального терору народовольців. Ті діячі стоять на позиції необхідності посилення виховної роботи серед народу, трудящих міста і села, задля прямої підготовки їх до революції. Саме до цих людей, мабуть, треба прислухатися й нам. Особисто я підтримую Грабовського.
— І я, — озвалась Евеліна Улановська.
Ксана сіла. В кімнаті знову запанувала тиша. Виступ дівчини справив враження на присутніх, особливо на Петра й Павла.
Раніш сходки у Грабовського відвідували тільки хлопці, а два місяці тому Цимбалюк привів трьох дівчат. На попередніх вечорах вони лише слухали суперечки між хлопцями, головним чином між Цимбалюком і Грабовським — найактивнішими оборонцями двох протилежних тактичних ліній, — але самі не виступали, були наче в запасі.
На цей запас розраховував, перш за все на Ксану, Цимбалюк, жартома називаючи її своєю найсвятішою мрією. І раптом отакий виступ. Петро був ошелешений.
— Бам, бам, бам, бам, — глухо долинуло з-за вікна.
— Чуєте? Це сторож коло корчми, — підвелася учениця фельдшерської школи Ліда Лойко. — Чотири години!..
— Не вірте сторожам, — сказав Олекса Макаревський. — Очевидно, дав чоловік здачі.
— Здачі?
— Еге ж У нашому селі сторожив панську комору старий Овсій Перепічка. Однієї ночі він гамсельнув по рейці чотирнадцять разів підряд. Здивований економ уранці запитав:
— Чого це ви, діду, о дванадцятій годині бамкнули аж чотирнадцять разів?
— Помилку виправив, — відповів Перепічка.
— Яку?
— Спершу я вдарив тринадцять разів. На один, значить, перехавкнув. Щоб не спантеличити сонних людей, одбив той осоружний тринадцятий раз назад, здачі ніби дав. Даруйте, панунцю, за помилку.
Комірчина бризнула веселим сміхом.
— Отак, мабуть, вийшло і в цього сторожа.
— Можливо, — згоджується Балабуха. — Але час таки пізній. Пора кінчать. Отже, і сьогодні, як показали дебати, ми не досягли згоди. Читайте літературу та гостріть язики. Особливо ти, Михайле. Наступного вечора виступаєш першим, а за те, що не дав тобі слова, вибачай. Петро ж міг забути, а ти, думаємо, не забудеш.
— Ні, ні, не забуду, — засміявся Рклицький. — Я тобі все нагадаю!..
Молодь почала збиратися.
До Грабовського підійшла Ксана.
— Я бачу, в тебе ціла бібліотека, — показала на книжки, що стояли стосиками на столі, на підвіконні. — Дай що-небудь почитати. Тільки гарне.
— Гарне... — Павло примружився. — Ага, є! Хочеш "Что делать?"? Це справді гарне. За цей роман цар загнав Чернишевського туди, де й Макар телят не пас.
— Давай! — зраділа Ксана. — Знаю про цю книжку. Шукаю її вже давно...
Провівши товаришів за ворота, Павло повернувся до комірчини і закрокував з кутка в куток, пригадуючи нинішню дискусію, Ксанині очі... На душі було бентежно і радісно...
23
Урок латинської мови, як завжди, проходив гамірно й весело. Одні хлопці сиділи, інші стояли, кілька тинялись по просторій аудиторії, наче на вулиці. Два давно не стрижені патлані азартно грали в орла та решку. А Вельзевул горбився над кафедрою, майже впершись позолоченими окулярами в розгорнуті сторінки класного журналу.
Вельзевулом називали в семінарії Аристарха Никодимовича. Старий мов світ, побитий віспою, розхристаний і напівсонний, цей хирлявий дідок, що на уроки часто приходив підвипивши, давним-давно забув не тільки твори, але й імена славетних римських мудреців, письменників та трибунів, і посаду вчителя латині продовжував обіймати лише завдяки тому, що доводився тестем ректорові. Його уроки, сумбурні й галасливі, ніякої користі слухачам не давали, зате нікого не стомлювали.
Вчителі зневажливо ставилися до Вельзевула, вважаючи його правою рукою, очима й вухами Різногірського. І боялися, як лихої напасті. В учительській він завжди, мовчки переглядаючи стару газету, пильно прислухався до розмов колег. Остерігаючись чергового доносу протоієреєві, вони німували, наче на церковній відправі, або ж непомітно виторочувалися в коридор.
Вихованці семінарії добре відали настрій вчителів і, користуючись тим, що латиніст не знав жодного з них в обличчя, підлаштовували йому всілякі каверзи.
Переступивши поріг класу, Вельзевул вилізав на кафедру, розгортав журнал, називав довільно вихоплене зі списку прізвище і пересував свій підсліпуватий погляд з журналу на хрестоматію, щоб стежити за текстом.
Підводився найчастіше не викликаний, а той, кому хотілось. І читав з наперед заготованої шпаргалки або й просто з книжки. Виходило гарно й чітко — без найменшої похибочки. Вельзевул, не відаючи учнівських хитрощів, був задоволений. І в журналі третього класу красувались самі п'ятірки.
Так тривало до кінця жовтня, поки Приходько не доніс Різногірському про витівки своїх однокласників. Відтоді латиніст став уважнішим і навмисно недооцінював відповідей.
Це розсердило хлопців, і вони поклали помститися донощикові, а заразом і латиністові. Завдати тієї помсти зголосився Грабовський — найпідготовленіший у третьому класі учень. Нагода не забарилась.