Забіліли сніги

Страница 163 из 166

Сиротюк Николай

Лист недописаний. Після останнього слова синіла засохла пляма. Ще більша і стрілчаста, як несиметрична зірка, лисніла на столі, а біля неї лежала ручка зі зламаним пером. Видно, нервував і, не змігши закінчити писання, зозла жбурнув ручку.

Ольга поклала лист у шухляду.

— Куди він міг піти?

— Може, на весілля, — висловила догадку Нюргустана.

— Бог з тобою.

— Учора до нього приходив осадчий. Можливо, запрошував.

— Ні, ні. Це відпадає.

— Може, на річці. Він полюбляє ходити туди.

— У такий дощ?

Дівчина непорозуміло стенула плечима. Гаврилова накинула на себе хустку, поглянула в заплакане вікно і рушила до порога.

— Ви куди?

— Треба шукати. Він зараз у такому стані, особливо сьогодні, що може зважитися на найгірше. Ти ж читала в листі — нічого цікавого не осталось на світі. Тепер, Нюргустано, за ним треба пильно й невідступно стежити, навіть уночі.

— Я стежу. Тільки нині не впильнувала, бо корів доїла, коли він вийшов з подвір'я. Ольго Василівно, мені можна піти з вами?

— Одягайся скоріш.

Наливний дощ забивав дихання, сліпив очі. Розгрузла вулиця, здавалось, уся тягнулася за ногами.

Обходили весь приміський берег, заглянули на пристань, де майже нікого не було, в переповнену людьми улусну, в музей, у лікарню, знову повернули в місто, і марно.

Дощ поволі вгамовувався. На небі хмари розійшлися, іноді показувалась половина блідого місяця, деінде жевріли зорі — на землі посвітлішало й повеселішало. Хоч у черевиках давно вже поміж пальцями цвіркала вода, великі калюжі обминали.

Йти було легше, ніж раніш, але в Ольги на серці з кожним новим кроком ставало все тяжче й тяжче. Наростала тривога, множились темні й лиховісні передчуття. "Павле, Павле! — кричало серце. — Де ти, милий, що з тобою? Одізвися! Позабудь горе, що несподівано впало на тебе. Ще настануть кращі часи. Весною поїдеш з нами у Балаганськ, розвієшся... Бо як ти, боронь боже, щось заподієш собі, я також не витримаю, піду за тобою. Обіцяв написати в мій альбом вірша..."

Нюргустана схопила Гаврилову за руку.

— Дивіться, — показала на руїни острога. — Доки стояло недалеко від стіни, я думала, привиджується, а як рушило, о-о.

— Павле-е!! — гукнула з усіх сил Гаврилова.

Постать спинилася.

— Павле Арсенович-чу-уу! — зірвався дзвінкий Нюргустанин голос. — Ідіть сюди! Скоріше-е!

— Що ви тут робите? — спитав Грабовський, пізнавши їх. Був до краю зніяковілий і розчарований.

— Ми, ми... — запнулася дівчина.

Нарешті подолала заціпеніння Ольга.

— Йдемо до нас. Нюргустана хоче взяти в мене канву для вишиття. А ти чого там тинявся, куди чимчикував?

— Гуляв собі...

— От і добре, що гуляв, тепер ходімо з нами.

Грабовський завагався.

— Мені треба додому.

— І тобі не соромно? Стільки блукав, а зараз — додому. Значить, одна дівчина сліпатиме назад поночі. Парубок називається. Бери, Нюргустано, його з того боку за руку, та й вестимемо удвох, наче бранця.

Розмова не в'язалася. Йшли мовчки, ледве витягуючи ноги з болота. У нічній тиші Ольга виразно почула дикий лемент труби та надсадне гупання барабана. Щоб якось одвернути Павлову увагу від весілля, почала говорити голосно й безтурботно:

— Одгадай, Павле, яка в мене сьогодні радість?

Він не відгукнувся.

— Хіба тобі не цікаво?

— Скажи.

— Отримала листа з Іркутська, від брата. Незабаром має приїхати до нас погостювати. Якщо хочеш, напиши доручення, я одішлю йому, і він привезе тобі листи, якщо вони там є. Напишеш?

— Ні.

— Чому? Ти ж так побивався за листами з України.

— Колись побивався, а зараз не хочу мати їх, і не нагадуй мені про них. Обійдуся...

***

Крокуючи по дерев'яному мостовинню, ставили ноги обачно та скрадно, бо з прощілин між дошками вода сичала прудкими гадюками, забризкуючи чоботи й одежу.

— Гляньте, як розбушувалася Лена, — мовив Кость Семенович, коли спинились за сажень від води, що при березі вже бралася тонким, схожим на павутину, льодом. — Видно, не хоче красуня даватись у крижаний полон, змагається за волю й тепле літо. От сила життя, прямо-таки нездоланна. Все чіпляється за нього, все виборює собі право на існування.

— Чіпляється, доки те існування має смисл, — докинув Грабовський.

— О, безумовно. Але смисл — то не богом кинута з неба манна. Його створюють, його виробляють, множать самі люди. Ні, не кажіть, Павле Арсеновичу, життя — велика й мудра річ, не мені вам говорити, вас повчати.

— Еге ж, — зітхнув Грабовський. — Мудра доти, доки не вичерпується саме її мудрість. А вже коли та мудрість...

— Обертається на дурість?

— Хоча б.

— Тоді?

— Кожен по-своєму вирішує і шукає розв'язки.

— Кожен, пригадується, якось говорили ви з іншого приводу, по-своєму з глузду з'їжджає. Дехто навіть пускає кулю в лоб.

— Іноді трапляється й таке. Самогубство не завжди можна засуджувати, бо воно буває не тільки ознакою моральної незагартованості, невміння знайти вихід, осягнути перемогу. Розумієте, коли нарешті відчуєш...

Грабовський замовк, байдужим поглядом озираючи сірі й невиразні обриси міста, поснованого вранішнім туманом.

— Продовжуйте.

— Коли нарешті відчуєш, що далі твоє життя втрачає свій сенс, стає тягарем і для тебе самого, і для інших людей, ех...

Грабовський знову замовк. Гаврилов поглянув у його відчужені й засмучені очі. Також якийсь час помовчав, дивлячись на острови, уже злегка позолотавлені невеселим пензлем ранньої якутської осені.

— Ви, Павле Арсеновичу, — сказав перегодом, — так говорите, наче самі готові звести на себе руку. Дивно чути таке з ваших вуст.

— Можливо...

— Готові?

Грабовський промовчав.

17

Хоч надворі лютував шалений мороз, на шибках сірів товстий шар криги, а в кімнаті висіла напівтемрява, серце бриніло весняним настроєм. Такого дня, як нині, не пригадує давно. Перед обідом його викликали до поліцейського управління і сповістили дозвіл міністра внутрішніх справ переїхати до Тобольська.

Там же, в управлінні, отримав велику бандероль та лист від Бориса Грінченка В бандеролі — ціле багатство: крім кількох незначних книжечок — "Про віспу", "Батькове віщування", — словник Тимченка, життєпис Івана Котляревського та найновіші номери "Літературно-наукового вісника". Не встиг переглянути весь цей скарб, як Нюргустана принесла листи від Віктора Костюріна, Миколи Віташевського, Миколи Ожигова і Михайла Ромася, привезені Ольжиним братом з Іркутська.