— Ну от, — глухо заговорив він, сяк-так вгамувавши ридання. — Тепер усе, — похитав він головою, як над покійником. — Озеро... Сінокіс... Люди... Ні, ні, не з того кінця треба починати. Не з того. Вогню, Павле, потрібно. Вогню. Такого, щоб усе зітліло — і бордонський староста, і мархінський писар, і вілюйський справник, і тойони, й губернатор. До єдиного, до нігтя. А тоді вже можна братися за осушення озера. Охо-хо-о... Завтра перевезу тебе до Габишевих та й поїду. Далі затримуватися тут не можу, бо як почне танути сніг — тоді не доберешся, хоч на животі повзи. Саме трапляється підвода у Вілюйськ, підвезе, а там... Годі просити. Почну з Югая...
* * *
Віташевський та Байбал не прогадали — кімната в будинку Габишевих сподобалася Грабовському. Була вона невеличка, але з двома вікнами, які виходили на південь та захід, тепла й затишна. В ній зручно вмістилися стіл, чотири стільці, ліжко й маленький, дбайливо виструганий ослінчик біля груби.
Бракувало тільки довгої лави, де б можна скласти книжки. Але через тиждень по приході пожильця хазяїн змайстрував міцну, хоч і не дуже зграбну, модринову подобу мисника, який увібрав майже всю Павлову бібліотеку. Згодом той мисник було пофарбовано охрою, а спереду зависла світло-синя ширмочка. Павло добре знав, що її почепили моторні Нюргустанині рученята, хоча й не бачив, коли те сталося.
Нюргустана — єдина донька, чорноока втіха Габишевих. Їй пішов шістнадцятий рік. Вона вільно читає, трохи пише, знає російську мову, але чомусь дуже сором'язлива і полохлива, мов сарна. Цю дивну й милу цнотливість дівчини Павло помітив з перших днів свого життя у Габишевих.
Кожен день чує, як за стіною дзвінко дзюрчить, грайливо переливаючись, безжурний сміх Нюргустани, а коли переступить поріг мешкання хазяїв — вона одразу змовкне і не знає, куди подіти себе. Її гарна, гладенько зачесана голівка схилена, стрілчасті вії опущені, густо-чорних, схожих на перестиглі черешні, очей не видно, а пальці хапаються за якусь роботу. Така вона і на подвір'ї, такою бачив її і в місті: йде вулицею — строга, зосереджена і поспішає, наче боїться, щоб хтось не перейняв її або не окинув лихим поглядом.
Скоро півроку, як Грабовський мешкає в Габишевих, а побалакати з Нюргустаною так і не довелося. Та й як побалакаєш? Стрінешся в сінях чи на подвір'ї — опускає очі; працюєш — ніколи не зайде. А що вона буває в нього, це зразу видно: бо коли прибирає Нюргустана, тоді не тільки підметено та витерто, але й на столі охайно складено всі папери.
Недавно сталося й таке. Грабовський сфотографувався в Гаврилова, одіслав картки Грінченкові, Ромасеві, Дулембі, Краніхфельдам, Ожиговим, а одна зосталась. Поклав її на вікні, і вона лежала там, поволі згортаючись у дудочку. Та раптом зникла звідти. Пошукав, пошукав, але не знайшов і на тому заспокоївся — незручно було говорити хазяям. Минуло кілька днів. Повернувшись якось з міста, здивувався: його фотографія стояла на столі в новій полакованій рамочці.
Іноді траплялися також інші "пропажі". Одну з таких виявив випадково. Прочитавши в "Киевской старине" роман Михайла Старицького "Перед бурей", залишився незадоволений і поклав часопис у мисник. Згодом вирішив написати гостру рецензію на той роман. Подивився туди, де мала бути книга, — нема. Пригадував, чи не дав кому почитати. Ні, не давав. Понервував трохи, а через два дні виявив її на тому ж таки місці. Здогадався — то робота Нюргустани, але дівчині нічого не сказав — хай собі читає на здоров'я. Потім сам почав підбирати цікаві книжки і навмисно клав на видноті. Вони також зникали, а за кілька днів поверталися назад.
Все це нагадувало йому дитячу гру в піжмурки, яка інтригувала, веселила й заохочувала. Позавчора розповів про Нюргустанині вчинки своїй учениці. Та слухала не дуже уважно, іноді голосно сміялася, а потім, закопиливши губу, кинула:
— Якутка, дикунка.
Павла вразила така неприхована зневага.
— Як вам не соромно, Анфісо?
Дівчина прикусила язика і густо зашарілася. В кімнаті запанувала терпка й прикра тиша. Довго обоє сиділи мовчки, не знаючи, що далі казати. Нарешті Анфіса звела на вчителя гарні ревниві очі.
— Ви, бачу, закохані в ту якутку. Чи не думаєте одружуватися з нею? Серед політичних таке зараз у моді.
— Що ви говорите? — здивувався Грабовський. — Як вам не соромно! Я ніколи про це й не думав. Нюргустана справді чудова дівчина, але ж вона ще напівдитина, майже вдвічі молодша од мене. І взагалі...
— Та, що жила в Зубрилова, скидалася на підлітка.
— Ви про що? Зубрилов? Василь Петрович?
— Так! — випалила мстиво. — Було це понад десять років тому. Тоді він поселив у себе малу якутяночку, ну, а потім, коли приїхала сюди його наречена, якутяночці довелося покинути тепле гніздечко. Ту історію й досі переказують у місті, можете самі почути.
— Анфісо!! — вигукнув він. — Для чого перегортаєте гидкий міщанський мотлох? Не вірте дурним пересудам. Ви ж молода, письменна. Всю правду про стосунки Зубрилова з тією дівчинкою розповів Володимир Короленко у книзі "История моего современника". Я читав — знаю. Якщо хочете, ось вам книжка — почитайте.
Анфіса ще дужче почервоніла. Більше не сказала жодного слова. Мовчки взяла книжку і вийшла не прощаючись.
Чи прочитала вже?
8
Рожеві, мов пелюстки розквітлої троянди, мрії-видіння, в обіймах яких звечора солодко заснув, сьогодні вранці зовсім потьмарилися, згубивши свої чіткі й манливі обриси. І не пізнати, наче вночі хтось підмінив їх сірими, похмурими й відворотними. В серці ворушиться задавнений біль, а очі туманить важкий, як осінній дощ, смуток. Що далі робити? Де знайти вихід?
Знову схиляється над присудом барнаульської міщанської громади, який учора нарешті отримав, ще і ще вчитується в нього, вдумується, а щасливого вечірнього настрою, викликаного тим присудом, не осягне. Починає злостиво ремствувати на себе, на свою хистку натуру, в якій часто, слідом за вогнистими спалахами райдужних надій, звільна народжуються пекучі сумніви.
Нема з ким погомоніти, порадитись — балаганці далеко, Віташевський і Зубрилов недужі, а Гаврилови й досі гостюють у Павловську. Нема. Тому в думках сперечається сам з собою, поволі роздвоюючись. Ніби два різні, ба й протилежні Грабовські зіткнулись на вузькій і непевній гребельці й ніяк не можуть розминутися.