— Но! — заохочує Байбал оповідача.
У Павловій уяві, збудженій і розкриленій натхненними словами олонхосута, поволі виростає оповита романтичним серпанком звабна постать Нюргуна, окреслюються його патріотичні й волелюбні діла, його самовіддане служіння "середньому світові", тобто якутській землі, на якій випала доля жити племені айии аймага. На цю багату чудову землю Нюргуна посадовив творець всесвіту Юрюн Айии та властитель людських доль Дьилга Хаан, звелівши йому бути на ній господарем і обороняти плем'я айии аймага від нападів абааси — потворних носіїв зла з "нижнього світу", котрий навіть уявити собі важко.
Виконуючи це веління, Нюргун-Боотур звершує багато подвигів. У тяжких герцях знищує він лихих богатирів абааси Йииста Хара, Тимір Дьєсиентейя, злого чарівника Алип-Хара; визволяє з абааської неволі свою сестру Айтали-Куо, красуню Кюн Туйярима та тридцять дев'ять мужів "середнього світу". Тридцять днів змагається він з одноруким та одноногим циклопом Уотом Усутааки...
Нюргун не завойовник, а благородний лицар — не бере в полон, не грабує переможених. І мудрий господар, викорінюючи лихо в рідному краю, дбає про народний достаток:
Загороджує обори для скотини,
Колиски майструє для дітей,
Став прабатьком всіх людей
Незмірної якутської землі.
— Отакий наш славетний предок Нюргун-Боотур Стрімкий, — врочисто закінчує олонхосут.
Він бере свій чорон і, сьорбнувши кумису, починає мовчки закурювати. Якийсь час усі мовчать. Тільки гарячий блиск очей видає їхню глибоку схвильованість.
— Да-а-а, — порушив мовчанку Байбал. — Були колись мужі в Якутії, а тепер — одне сміття.
— То ми, виходить, сміття? — подає голос Мичар.
— Ні, не сміття, ми — люди, але зараз не про нас кажу. Тойони, баї, купці, царські чиновники, попи, шамани — коли на них уже прийде безстрашний Нюргун?
— Ти знову про своє? І свербить же тобі язик. Ануте, хлопці, починайте стрибки, а ви, дівчата, готуйте нагороди переможцям.
— Зараз! Зараз! — підхопилася на ноги весела молодь.
22
Недуга переслідувала Дабиита довго й настирливо. Минуло коротке вілюйське літо, залягла вже й осінь, а він ледве-ледве переступав з ноги на ногу, тримаючись за стіни, стискаючи зуби, щоб не стогнати від шаленого болю.
Початок зимового полювання ще побільшив муки запеклого мисливця. Ранками Дабиит, підвівшись з ліжка, брав рушницю в руки, перевіряв набої, курки, шкандибав до вікна і пожадливо дивився на тайгу доти, доки не терпли хворі ноги. Іноді хапався збиратись у ліс, але стиснуті взуттям і одягом рани починали кровоточити, і він непритомнів.
З настанням осінньої негоди глибокі вирви на Дабиитовому тілі, здавалось, зовсім перестали гоїтися. Тоді хтось пустив у містечку здогад, що то мордують мисливця мстиві духи чорного шамана, наслані Легіентеєм за образу й за те, що Балбаара не пригнала обіцяну корову.
— Таке може бути, — говорив Мичар, який беззастережно вірив у шаманову всемогутність і боявся її. — Може бути, ти, Байбале, не глузуй.
Байбал сміявся:
— Духи чорного шамана? Пора б тобі, Мичаре, вже власну голову мати, а не перебиватися позичками. То сам Легіентей старається, щоб допекти за свою ганьбу, а ти розвісив вуха і балабониш казна-що. От я зустріну його та й покажу духів. Все корівка спокою не дає. Не вдалося пограбувати. Чорного шамана? Усі вони чорні, а Легіентей найчорніший серед них.
Згодом пішла чутка набагато страшніша, ніж шаманове прокляття. Люди міркували: чи не був той ведмідь, що покусав Дабиита, прокаженим і чи не заразив він мисливця? Це викликало в Байбала не глузування, а тривогу.
— Так, так, — журився старий. — Мабуть, проказа. Бо чому ж би їм, тим ранам, не гоїтися?
Гаврилова рішуче заперечувала можливість прокази, але це не переконало не тільки Дабиита, а й Грабовського з Дулембою. Вирішили попросити Ольгу Василівну — хай привезе спеціаліста з лепрозорію.
— Закінчуй, Аанис, закінчуй, — вдруге нагадує Грабовський. — Час рушати, бо скоро лікар прийде до тата.
Дівчинка зводить на нього оченята, повні щирого дитячого благання.
— Я ще хочу писати. Ідіть, сама прибіжу.
Глянувши через її плече на розгорнутий зошит, він бачить старанно виведені, великі, як горобці, літери, і тепла радість лоскочеться в грудях.
— Ну, хай, — згоджується. — Тільки не забудь замкнути хату та ключа не загуби.
В Дабиитовій хаті застав лише господаря з дружиною.
— А де Аанис? — запитала Балбаара.
— Залишилась у мене писати.
— Морочите собі голову з нею. Ще не набридла вам?
— Ні, вона славна дівчинка і розумна.
— Думаєте, щось вийде з неї?
— Авжеж вийде. Так гарно виводить букви, що любо дивитися. Через тиждень-півтора візьмемося за читання.
— Не треба їй того, — зітхнула жінка.
— Чому ж не треба? — обізвався Дабиит. — Хай набирається розуму, коли люди пособляють. Щоб не була такою темною, як ми з тобою. Он же Ольга Василівна лікує.
— Таке скажеш, — не згоджується Балбаара. — Ольга Василівна з Росії, та ще й політична.
— То й що? Хіба серед наших нема грамотних? У Якутську, кажуть, є школи для дівчат. То правда, Павле?
— Правда. І медичні, й духовні.
— Нас, якутів, туди не пускають, лише декого з тойонів.
— Поки що з тойонів, а згодом пустять усіх. Знаного, Балбааро, за плечима не носити. Хай дівчинка вчиться; Доки буду жити тут — помагатиму їй, а потім само діло покаже.
— Спасибі вам за добре серце. Якби вже хоч недуга одчепилася від нашого господаря.
— Будемо сподіватися. Скажіть, ви коли-небудь чули, щоб звірі хворіли проказою?
— Мені не доводилося чувати, — відповів Дабиит. — Та й хто це може знати? Звідкись же та болячка береться в людей. Може, й від звірини. А цього ведмедя я не встиг розгледіти, бо він напав на мене зовсім зненацька, наче навмисно стеріг за кущами. Ех, була б зі мною рушниця. А то — один ніж. Кілька разів я таки добре садонув його, та, мабуть, не влучив. Може, він і справді був прокажений, але ж Тигинова нога, скалічена тим самим ведмедем, давно загоїлася, а мої рани — ні.
Надворі загавкав пес, наче почув, що йдеться про нього. Балбаара притьмом вибігла з юрти і повернулася з Гавриловою та незнайомим чоловіком.
— Знайомтесь, — заговорила Ольга, роздягаючись.