Так і сьогодні. Вранці, йдучи на роботу, завітав Генрик Адамович. Він недовго сидів: оддав часописи, що брав почитати, похвалив Павла за намір написати статтю про Чернишевського та й пішов.
— Чернишевський, Чернишевський, — перекривив того Байбал, коли за Дулембою зачинилися двері. — Що він знає про Миколу Гавриловича, адже ніколи навіть не бачив його? Стружиш собі дошки, то й стружи, а то ще — Чернишевський, стоющий чоловік, світило...
— Е-е, це ви вже дарма, — стримано посміхається Павло. — Генрик Адамович вміє не тільки стругати. Він знається на грамоті, читав книжки Чернишевського, навіть розповсюджував їх.
— Читав? — здивувався старий. — Ну, коли так — діло зовсім інше. А такий непоказний. Хочеш писати про Миколу Гавриловича?
— Авжеж.
— Це добре. Але спершу піди та розпитай людей.
— Тут є багато таких, що знали його?
— Вистачить. І я можу одвести тебе до них. От хоч би Карякіна, чи, як її прозивають у місті, Карячиха. Він колись столувався в неї. Треба заглянути й до Миколи Жиркова. Цей тоді вчився в козачій школі і часто ходив з Миколою Гавриловичем на прогулянки. Можна б сходити й до Кокшарських, але ті, мабуть, нічого гарного не скажуть або ще й набрешуть.
— Чому?
— Він розбив з ними глека.
— Глека?
— Кокшарський тоді був помічником справника і якось запросив Миколу Гавриловича додому. Той пішов. Може б, лиха й не сталося, якби не Кокшарська. За чаєм вона почала вихвалятися, як спритно вміє обдурювати якутів, виторговувати в них хутра. Мовчки вислухавши це, Микола Гаврилович шапку в руки і гайда з хати. Більше ніколи й не заглянув до них. Любив правду, а за бідних горою стояв.
— А в камері Чернишевського ви бували?
— Таке питаєш! Вважай, щодня, як оце в тебе.
— От мені б побачити її, ту камеру.
— Тоді ходімо.
Грабовський одягнувся, й рушили. Спинились перед темно-бурою брамою, що дивилася прямо на крижане дзеркало річки. Впоперек неї, від слупів до середини, пролягли дві залізні штаби, зімкнені важкою колодою.
— Оце так замкнули після монастирівців, — мацає Байбал колодку і йде далі.
Недалеко від брами знайшли дірку в загороді і, попригинавшись, пролізли. Грабовський оглядає подвір'я. Так він і уявляв собі його, не раз вдивляючись поверх гостроколу в покрівлі тюремних будинків.
Он, у найдальшому закутку, ледве визирають з-під снігу дві невеличкі споруди, уже напіврозвалені. Там, кажуть, раніш містилися цейхгауз, кухня, лазня. Ближче до брами — великий, продовгастий і похмурий будинок з ганком, одними дверима і частими вікнами, густо загратованими. Павло догадується — то і є в'язниця.
— На цьому ганку, — каже Байбал, одчиняючи важкі двері, — любив стояти Микола Гаврилович, зустрічаючи вранішнє сонце. Іноді літніми вечорами сидів тут. Сам собі, щоб ніхто не заважав. Вийде, бувало, з книжкою, сяде...
Посеред в'язниці — широкий, як вулиця, коридор з подвійними вікнами. Обабіч нього — шестеро дверей з вухатими залізними засувами: до кожної камери. На коридорі і в камерах валяються розламані тапчани, стільці, злежане сіно та різний мотлох, покритий товстим шаром пороху. Всюди моторошна, гнітюча пустка.
Важко дивитися.
Важко дихати.
Важко думати.
— У цій, — показує Байбал на першу камеру праворуч, — жив жандарм. У сусідній — козачий урядник. Микола Гаврилович — он у тій крайній, найтемнішій і найхолоднішій. А я — по всьому коридору. Тут у печах палив, варив, прибирав...
Двері камери Чернишевського прикручені дротом. Перед ними підметена підлога.
— Хтось тут хазяйнує?
— Це я позавчора, — відповідає старий.
Він повагом розмотує дріт, скидає з голови шапку і врочисто, з якимсь побожним трепетом, відчиняє. Ця камера, як на одного арештанта, досить простора, може, трохи й більша за інші, але набагато темніша, бо її вікно майже впирається в тюремну загороду і до нього не сягає жоден промінець. У ній чисто, меблі цілі і незапорошені — мабуть, Байбал повитирав.
Під одною стіною — дерев'яне ліжко, маленький столик, на якому лежать окуляри з одним скельцем і ручка з поржавілим пером. До протилежної стіни притулилася масивна скриня та довжелезний стіл. В кутку, біля голландської грубки, — схожа на баддю бочечка з лозовими поворозками.
— Все це так і було при Миколі Гавриловичу, — пояснює Байбал. — Правда, одразу після його виїзду пропало крісло, сонячний годинник і мідний самовар. Певно, вартові поцупили або й сам Кокшарський, що любив погріти руки на чужому. В цьому бочонку Микола Гаврилович тримав воду. Підвішував його до стелі, аби не налазили таргани та миші, які тут кишіли. В скрині зберігалися харчі, посуд, деяка одежа. Тією ручкою писав. Ото бідний мучився, коли зламались окуляри. Заки привезли нові, дивився через одне скельце і нагинався до самого паперу. На цьому великому столі горами стояли книжки, до яких нікого не допускав, навіть мене.
— Куди ж вони ділись? Узяв з собою?
— Його звідси випровадили тільки з тим, що на ньому. Книжки залишились. Потім, кажуть, їх вивезли в Якутськ. А він, чуєш, мовби здогадавсь, що має покинути Вілюйськ; за два дні перед тим подарував мені новісінький каптан, який прислала йому жінка. Добрий був, ніколи нікого не кривдив, мене часто підгодовував. Ото принесе йому Карячиха, а він, що з'їв чи не з'їв, і вже кличе: "Нате, покуштуйте, як люди смачно готують".
— Ви довго йому слугували?
— Слугував? Так іноді допомагав. Хоч він того не любив. Прийду, бувало, вранці, а в нього вже чисто-чистісінько. Хочу помити підлогу — теж не дає: сам, мовляв, помию. Правда, топив я йому в грубі ліпше, ніж у жандарма й урядника. За це він, сердега, один раз мав велику халепу.
— Яку?
— Був серед козачої варти п’ятидесятник Євтропій Бродников. П'яниця невсипущий, а начальству ліз без мила куди не слід. До Миколи Гавриловича завжди прискіпувався, ходив за ним назирці. На мене гримав: Чого, саха, .турбуєшся про політичного злочинця? Чому погано топиш у моїй грубі?" Та я його слухав, як бог шамана.... Коли одного разу рано-вранці заходить справник Третяков, його помічник Кокшарський та ще якийсь чиновник з Якутська. Чогось довго обдивлялися подвір'я, тюрму, камери. Потім допитували всю варту, чи справно стереже вона в'язня. Аж згодом стало відомо, що то Бродников написав брехливий донос на Миколу Гавриловича.