Його, Лукича, видно, найбільше турбує питання про взаємини народу й інтелігенції, зокрема в Галичині, про національну мову, культуру. Правду кажучи, ці питання хвилюють не тільки редактора "Зорі", а й самого Павла, на них він має свої власні погляди. Може, Лукич і не пристане до цих поглядів, але мудре правило стародавніх греків про істину ще не застаріло й ніколи не застаріє.
Вмочивши перо в чорнило, продовжує писати шпарко-шпарко: "Щодо моїх думок, то я дивлюся так. Інтелігенція кожного народу повинна працювати коло свого народу, надіючись тільки на себе — і снага, і слабота в них самих; вона (інтелігенція) не тільки сама повинна стояти врівень з найвищими думками віку, але й зробити ті думки по спромозі власністю народу... Таким робом, наша ціль — рятування власної народності через ужиття здобутків загальнолюдського поступу; народ наш мусить піднятись у розвитку до інших освічених народів, остаючись тим часом народом українським..."
Скрипнули двері, і з сіней донісся гамір. Припинивши писання, Грабовський оглянувся. Біля порога стояли Арамаан та ще два чоловіки. Лише тепер Павло пригадав, що вчора обіцяв їм сьогодні увечері розповісти про Україну.
15
— Ти, Вітю, справжній герой! — не міг втамувати свою радість Грабовський, стягуючи з гостя мокрого плаща — Подумати лише: така непогідь, така холодна і в'їдлива плюта, а він приїхав! У нашому селищі цілий тиждень ніхто й носа не показує надвір, наче весь наслег вивмирав. Чистісінький тобі лицар!
— Такий лицар, як з псячого хвоста сито, — сміється Краніхфельд, незграбно повертаючись, весь обмоклий до нитки. — Та не шарпай, руки повисмикувати можна. І де ти такої сили набрався? Видно, Якутія йде тобі на добре. Поневолі залицарюєш, мавши таких приятелів.
Ти про що? — питає Павло, розвішуючи плащ біля гарячої печі.
— Навіть не здогадуєшся? Як тобі не соромно? Стільки часу не був у нас! Що ми лише не передумали — захворів, закохався, нагнівався. А воно — ні се, ні те, ні п'яте, ні десяте. Ну, хай уже ми не могли навідати тебе, бо ж таки не маємо часу, сам знаєш...
— Хазяйнуєте?
— Та хазяйнуємо, хай йому грець.
— Самі ж забагли.
— Забагли? — в голосі гостя забриніла образа. Він струснув мокрим чубом, а на підлозі видовжилася мокра доріжка.
— Ну, не сердься, Вітю. Спасибі, що заглянув. Сідай. Може, чаєм почастувати?
— Не завадить, але спершу частуй новинами.
— Особливими похвалитися не можу.
— Давай, які є.
Краніхфельд пройшовся по юрті, мерзлякувато здвигуючи плечима, і схилився над столом.
— А це що? — показав на товстий пакет з сірого паперу і без адреси. — Такі великі листи пишеш? Справді, мабуть, закохався?
Лице Грабовського вкрилося сором'язливим рум'янцем.
Він теж підійшов до столу і глянув на пакет, наче вперше бачив його.
— Рукопис тієї книжки, про яку розповідав вам улітку.
— Закінчив?
— Здається.
— А як назвав?
— "Пролісок".
— Гарна назва, поетична. А де збираєшся видавати, якщо не секрет?
— Хотів би у Львові.
— Чому ж не в Росії або на Наддніпрянській Україні, скажімо, в Києві?
— Чому? — перепитав Грабовський і, трохи подумавши, сумовито продовжив: — Певно, що хотілося б у Києві, проте видати українську книжку там дуже важко, особливо такому гультіпаці, як я. Хто візьметься за те видання, якщо навіть дозволить царська цензура, хто вкладе свої кошти, потурбується? Таких доброзичливців у мене там нема.
— А у Львові?
— У Львові є, хоча й не дуже грошовиті. Про Івана Франка чув? Цього літа я почав листуватися з Франковим другом Михайлом Павликом і редактором одного з галицьких часописів Василем Лукичем. Оце й посилаю Лукичу, думаю просити також Павлика, Франка, щоб вони допомогли, чим можуть.
— Коли так — посилай, діло твоє, але відносно доброзичливців ти помиляєшся. Є вони в тебе й на Наддніпрянщині.
— Тобі краще відомо, ніж мені?
— Може, — загадково відповів Краніхфельд. Він видобув з кишені аркуш паперу, розгорнув його і хапливо пробіг очима, шукаючи чогось.
— Ага, — хитнув задоволене головою. — Ось воно, те місце, що стосується тебе. Слухай: "Вы когда-то интересовались переводом "Шильонского узника" на малорусский язык. Было это так давно, что вы, может быть, и забыли; история этого перевода следующая: во 1-х, я послал его в Киев, одному малороссу-писателю. Он ответил, что перевод очень хорош, но — странное дело: у нас теперь можно печатать по-малорусски оригинальные произведения, а переводов — нельзя. Поэтому байроновская поэма у нас печататься не может. Он обещал похлопотать и прочее, — но до сих пор я так ничего и не знаю. Наведу еще раз справки, да, может, кстати, и это распоряжение уже отменено. Несомненно одно, что перевод прекрасный".
— Не Короленко часом пише? — запитав Грабовський, коли Краніхфельд скінчив читати.
— Він, Володимир Галактіонович. Учора Евеліна отримала цього листа. Бачиш, чоловік пам'ятає, клопочеться, мабуть, сам читав і інших просив почитати, а ти — доброзичливців нема... Що тепер скажеш?
Павло не відповів. Був так уражений і зворушений, що не міг слова вимовити. Думки й почуття враз безладно змішалися, наче їх підхопив буревій. Є, є доброзичливці і на Наддніпрянщині! Та ще й які — сам Володимир Короленко! Той Короленко, який теж побував у Якутії. Хай поки що й не надрукують "Шільйонського в'язня" в Росії, хай, але вже те, що Короленко, як і той його київський знайомий, визнав переклад прекрасним, — це чогось та варте. Виходить, треба й надалі не послаблювати перекладацької праці, треба шукати добрих людей і в Києві.
— Ти, Вітю, — звернувся до Краніхфельда, що сидів мовчки, —-— попроси від мене Евеліну, щоб подякувала Володимиру Галактіоновичу за турботу.
— Це вона зробить і без прохання. Є в мене, Павле, ще одна новина, цікава для тебе, але поки не затанцюєш — не скажу.
— Не жартуй.
— А чому б і не пожартувати. Танцюй!
— Друже...
— Танцюй... Хоча б ту, що ти полюбляєш: ой гоп, ти-ни-ни...
— Ех, — Павло взявся руками в боки, хвацько вибив дрібушечку, тричі присів, викидаючи наперед носки чобіт, і пішов кружляти.
— Ой гоп гопака, чорні брови в козака! — регоче Краніхфельд, захлинаючись. — Ну годі, а то ще юрту розвалиш. Так от. У Вілюйську з'явився польський засланець Дулемба, там же отаборилися Гаврилови.