О ні, ні! Ця наука мені не підходить і ніколи не підійде Мила Евеліно, не про ті квіти, що прикрашають у кімнаті вікно, треба дбати, не їх потрібно сіяти. Квіти недремного людського духу, квіти-блискавиці, що не бояться лютого морозу, що здатні підіймати й надихати на прю проти повсюдного лиха, — от які маємо вирощувати!
13
Так, так, тут майже все якесь ненормальне. Масштабне, гігантське, непідвладне людській уяві: і ландшафт, і тайга, і довжина річок, і кількість озер, і багатства, і злидні, і разючі зміни температури. Усього цього ніколи не збагнеш, не осягнеш, не побачивши на власні очі, не відчувши тілом і душею, не переживши. Може, саме це робить і тих, які тут мешкають, і тих, котрих недоля закидає сюди, такими витривалими, мужніми, а разом з тим по-дитячому безпосередніми, щирими й добрими.
Якутську зиму Грабовський і раніш уявляв собі так. Знав: вона холодніша й жорстокіша, ніж будь-де в неосяжній царській імперії. Про ту холоднечу не раз думав ще в іркутській тюрмі, сподіваючись, що йому та його друзям після суду не поминути Якутії. Думав і, правду кажучи, побоювався. І чи не завдяки саме такій — психологічній — підготовці успішно, навіть порівняно легко протистояв шаленим морозам, зокрема в Бордонському наслегу.
До весни виявився менш готовим, ніж до зими. Сподівався погожих днів ще у квітні, але марно — вони прийшли значно пізніше, та й погожість їхня була затьмарена водянистою, мов осіння плюта, габою. А літа такого зовсім не сподівався, і коли б йому раніш хтось розповів про це, не повірив би. Спека. Неймовірна, моторошна спека, яка своїм шаленством, очевидно, ще перевершує січневі морози. Той, хто не бачив живої Якутії, вважає її лише краєм страшного холоду і навіть не здогадується, що вона — край жахливої спеки.
Надворі сонце палить так, що й п'яти хвилин не вистоїш під ним — шкура болить, робиться моторошно. А в юрті — напівтемрява й густа задуха, перемішана з димом. Єдине вікно щільно затулене рядниною — щоб не залітали комарі, а особливо чорні паути, які кусають дуже боляче. Двері відчинені навстіж, та це мало допомагає: адже перед порогом безперервно, з рання до смеркання, тліє копичка кізяків, підтримуючи ядуче куриво — заслін од тих самих комарів і паутів. Вітру в спекотливі дні тут майже нема, а якщо він коли-не-коли й дихне, то занесе в житло лиш кізяковий дим і чад.
Працювати важко — солоний піт заливає очі, змокрілі пальці мліють, а в голові думки плутаються і тануть.
— Ото ще хазяїн, — донісся з подвір'я сердитий Байбалів голос. — Не міг догадатися. І той йолоп...
— Що там таке? — підхопився Грабовський, поклавши ручку на стіл. — Кого ви лаєте?
— Кого, кого, — провадив Байбал уже в юрті, скидаючи з плечей торбу. — Вікно заткане, повно диму. Чому й досі не приладив сітку?
— Де її взяти?
— У хитоні за діжкою.
— Я ж не знав, що вона там.
— Пошукати треба. Попросив би Арамаана.
— Його вже третій тиждень нема дома, рибалить.
— А хто ж тобі молоко носить?
— Діти.
— Ет!
Байбал, оглянувши юрту, вийшов у сіни і невдовзі повернувся, несучи густу дротяну сітку. Тільки зірвав з вікна ряднину, як усередину метнувся рій мурах.
— Нічого, хай летять, хай, — заспокоював, прибиваючи сітку. — Ми їх випровадимо.
Скінчивши, він погасив вогонь і розклав новий кроків за два од вікна. Запаленим віхтем сіна повиганяв паутів з юрти.
— Тепер інше діло, — сказав, зачиняючи двері. — Збирайся.
— Куди?
— До озера.
— Чого?
— Побачиш його і будеш знати.
— Може, завтра?
— Ні, ні. Сьогодні, зараз же, завтра я...
— Знову підете?
— Авжеж. Оце навідався, щоб побачити, як хазяйнуєш, а вранці піду. Ось тобі.
Розв'язавши мішок, Байбал витягнув з нього волосяну сітку, якою влітку люди закривають лице від комарів, і подав Грабовському.
— А ви ж як?
— Вони мене знають.
Зібралися скоро.
— Де ж це ви стільки пропадали? — поспитав Грабовський уже за наслегом. — Були в Дабиита?
— Був. Отож він тоді, як ти його напоумив, знайшов мене в Мархіно. Пожив я в них, заки сніг не зліз, а тоді... Чого ж буду сидіти комусь на шиї? Доки ще є сила, то мушу сам собі заробляти, а не жебрати. Правда, цього разу заробив я так, що соромно й людям казати. Хай він подавиться своїми грішми.
— Хто?
— Югай, бодай йому добра не було.
Від Дабиита Байбал потрапив у Кангальський наслег, де пристав до гурту чоловіків, які споруджували місцевому тойонові будинок. Біля того будинку морочилися всю весну, а як робота скінчилася, старий вирішив заглянути додому. І заглянув, але свого пожильця не застав — Павло тоді ходив у Мархінський виселок. А тут причепився до нього бордонський староста — йди косити сіно. Не хотілося Байбалові найматись, бо ж треба було сідати на власну косарку — ту, що Югай купив тоді, коли спродували Байбалове майно. Але погодився на своє безголів'я — староста обіцяв добре заплатити. І заплатив...
Косовиця йшла гарно. Уже й лан кінчався, та несподівано трапилось лихо: косарка наскочила на пень, і полетіли ножі. Югай мало не сказився. Це ти, каже, навмисно зробив, аби зіпсувати косарку, яку сам колись прогайнував. І сплатити зароблене відмовився.
Не стерпів такої кривди, такої наруги Байбал. Плюнув старості в його погані очі та й пішов зі скаргою в управу. Все розповів голові. Та що з того? Голова дослухався до тієї щирої й правдивої сповіді, як до торішнього грому. Сказав, ніякого суду чинити не може, бо ж не був на полі і не знає, хто більше завинив — наймит чи господар. Вийшло так, що Байбал мусить двічі лягти під канчуки на хара масу, тобто чорну дошку ганьби: перший раз — за образу старости, а другий — за те, що покинув роботу, не добувши строку.
— Чуєш, Павле? На хара масу! Бач, яка правда! Ні, ні, я на них таки знайду закон — і на Югая, і на голову управи Захара Попова. Я їм покажу хара масу. Знатимуть. Де це видано, щоб ні за що класти людину на хара масу й бити? Вже забули про Монастирівку? Завтра піду до окружного справника, а не допоможе — в Якутськ подамся, до найвищого тойона.
— Думаєте, справник або губернатор кращий за Югая чи Попова?
— Мусить бути кращим, мусить судити по правді, а не так.
— Мусить...
— А що ж робити, Павле? Мовчати й лягати на хара масу?