Не питаючи згоди, завдав Павлову скриньку на свої згорблені плечі, взяв паку книжок і рушив до дверей.
— Гайда, — кивнув головою.
— Куди? — не зрозумів Грабовський.
— Ну, до мене ж, — відповів, наче це вже було вирішено. — Житимеш у моїй юрті. Я тобі не заважатиму. Палива привезу, сима є. Через день-два піду, а ти хазяйнуй...
Він так умовляв, так благав, розхвалюючи свою юрту, що Павло не міг йому одмовити. Догнав старого вже на вулиці...
— О Байбал, ну й дивак, — посміхнувся своїм думкам, підходячи до столу.
На столі стояло горнятко з симою. Обіч нього лежала дерев'яна ложка та кусень густо загніченого коржа з соснової заболоні. Такий корж Грабовському доводилося куштувати у Вілюйську і вчора за обідом. Він ще гірший, ніж той вівсюжник, яким старосільський пан годував своїх строкарів. Давкий, терпкий, неспоживний і відгонить смолою.
Спробував сими. Тепла і смачна. Нагадувала тільки-но засмажені карасі в сметані. З'ївши її кілька ложок з сухарями, почав розпаковувати книжки. Видобував одну за одною, кожну легенько стріпував, витирав ганчіркою і оглядав, наче давнього й доброго приятеля після розлуки.
Так, так — то давні й добрі приятелі, котрих ніколи забути не можна, з котрими ніколи не розлучишся, як з власним сумлінням. Серед них є й ті, що з ними подружився ще в Харкові, Ізюмі, Бутирці та промандрував увесь безмежний Сибір, і ті, які в Іркутську передавав тишком-нишком, обминаючи тюремне начальство, любий Станіслав Хлусевич.
Як і листи друзів з волі, книжки приносили йому розраду, допомагали коротати похмуру в'язничну самотину, давали силу й множили віру в неминучість торжества правди над кривдою.
Над ними бився днями й ночами, ридав і тішивсь, на їх крилах злітав і падав, з ними покірно радивсь і гаряче сперечався, з них пив велику мудрість і стійкість людського духу.
Знає їх, знає кожну майже напам'ять, але зараз почуває, що знудьгувався по них, немовби зголоднів, спрагнув. Та й не дивно — понад три місяці не розмовляв з ними. Дорогою читав мало, похапцем — хіба що газети та пошматовані журнали річної давності. У Якутську дні були вщерть заповнені іншими ділами й клопотами. От і занудьгував. І вони, здається, аж посміхаються йому, просяться до рук. Від них уже й не чути того дурманячого в'язничного духу, який ще й досі не вивітрився з його одежі.
Байбал повернувся додому, коли в юрті вже тлумилися надвечірні сутінки. Весь у снігу, з крижаними бурульками на бороді й вусах, перемерзлий, але збуджений, ніби навіть помолоділий.
— От і все, — сказав, обтрушуючись. — Дві сосни зрубали, розпиляли на колодки і привезли. Тепер можеш палити, скільки забагнеться. До самого літа вистачить.
Не роздягаючись, набрав у кварту окропу з казанка, що кипів на камельку, і, стягнувши бурульки з вусів, почав жадібно сьорбати.
— Беріть он сухарі, — показав Грабовський на стіл. — Почекайте хвильку, я чай зварю. — І поспішив до своєї скриньки.
— Не треба, — задоволене кректав старий. — І без чаю обійдуся. Мені аби тільки кишки нагріти.
— У мене є трохи, привіз з Якутська.
— То й добре, що привіз. Тримай для себе. Тут не роздобудеш і око затрусити.
Грабовський розв'язав ворочок землистого кольору, наготований Василиною Марківною, і кинув дві пучки чаю в казанок.
— Для чого ж так багато?! — смикнувся Байбал, наче його самого обдало окропом.
Грабовський одібрав у старого кварту, вилив недопитий окріп і, наповнивши її міцним чаєм, поставив на стіл.
— Сідайте.
Але Байбал не сів. Спритно крутнувшись на одній нозі, мов хлопчисько, шугнув у сіни і через якусь мить повернувся, тримаючи в руках повну миску сими.
— Я зберігаю її в хитоні, там, де колись стояли коні, — пояснював. — Так і ти роби, щоб не псувалася в теплі, то й матимеш надовго. Там її пудів зо три, тобі одному ген-ген вистачить, може, й до літа.
— Мені?
— Коли захочеш, можеш і людей частувати.
— А ви ж де будете?
— Подамся в Мархіно. На них я таки знайду управу. А ти тут рибою не скупися, їж, скільки зможеш. Весною знову заготуємо. У нас цього дива є, аби тільки не лінувався. Колись я такої сими робив велику яму, пудів на десять-п'ятнадцять, а тепер нащо вона мені. Я більше в Мархіно, на заробітках. Сюди лише іноді заглядаю. Очі мої не можуть дивитися на того недолюдка, старосту.
Поставивши миску на стіл, почав роздягатися. І коли скинув з себе верхнє лахміття, Грабовський з подиву жахнувся: на старому були тільки благенькі літні штани, залатані на колінах, а замість сорочки — якесь канцур'я непевного кольору, навіть без коміра.
Боже, боже, і оце так, напівголим, тиняється чоловік узимку від села до села, клопочеться громадськими справами. У ліс їздив. І ось бадьорий, вірить у кращу будучину.
А Байбал, видно, нітрохи не соромився своїми дивовижними злиднями, ніби й не помічав їх. Сідаючи за стіл, навіть дбайливо розгладив долонями зім'яте лаття на плечах.
— Беріть же сухарі, — ледве вимовив Павло, завваживши, що Байбал потягнувся до коржа.
— Сухарі? — здивувався старий, наче йому запропонували щось надзвичайне. — То хай тобі. Ми й до заболоні звичні.
— Спробуйте хоч.
— Хіба з чаєм.
Але й до чаю одламав лише малесенький шматочок, і не стільки їв його, скільки смоктав, мов ласощі, голосно смакуючи.
— Добре, — сказав, облизавши губи. — В далеких краях, кажуть, усі люди таке їдять, а в нас одні тойони, шамани та їхні діти.
10
По вечері Байбал дістав з-під ослона довгий мисливський ніж і, всівшися поблизу камелька, почав колоти соснові поліна на тріски. Працював повільно, але так зосереджено, наче оперував живе тіло — без жодного зайвого руху. Стежачи за його чорними грубими пальцями, Грабовський не міг вгамувати подиву. І чомусь пригадалась натхненна розповідь Зубрилова про високу майстерність того, хто залишив для нащадків кістяну модель старовинного острога. Мабуть, і в того були такі самі руки, як у Байбала, мабуть, і той довгими зимовими вечорами длубався у підсліпуватій юрті над своїм нетлінним творінням, якому й ціну важко скласти. Очевидно, Байбал з його високолетною, істинно поетичною фантазією, з його майже фанатичною наполегливістю та філігранною точністю рухів теж міг би вирізати не гіршу, а то й кращу модель.