— Байбале, — звернувся до нього писар, — ти вже тут? Знову почнеш чудасію?
Але дід не відповідав. Підступившись до Краніхфельда і Грабовського, які сиділи на лаві під стіною, скинув шапку і одважив п'ять доземних поклонів.
— Тойони! Тойони! — вигукнув благальне.
Говорив шпарко, хапливо, наче боявся, що йому не дадуть закінчити. Якутську мову іноді пересипав російськими словами, розмашисте жестикулював, але ні Павло, ні Віктор не могли достоту второпати, чого він хоче. Грабовський збагнув лише те, що йшлося про якесь озеро, річку, поля, сінокоси, сільських бідарів, голодну скотину. Догадувався: перед ними стоїть, шанобливо схилившись, не жебрак, а людина, котру болить якась важлива громадська справа.
Вислухати й зрозуміти прохача заважав також опецькуватий писар, який враз зареготав. Дідові гарячі зливи і писарів розкотистий сміх тривали кілька хвилин.
Нарешті писар змовк. Витерши строкатою хусткою спітнілу лисину, він видобувся з-за столу. Підійшов до старого, взяв за плечі, обернув лицем до порога і штовхнув у спину.
— Батур, батур, акари ! Забирайся геть. Це не тойони, іди.
— Не виганяйте його, — попросив Грабовський. — Скажіть, чого він хоче.
Але писар ніби й не чув. Заспокоївся лише тоді, коли випер нещасного з управи.
— Це наш дивак, — почав пояснювати, причинивши щільно двері, — Байбалом звати. На весь світ ремствує, а тих, котрі багатші, готовий прямо живцем закопати. Домагається якоїсь там правди, воює проти податків, все чогось шукає, а чого — й сам не тямить. Тільки людей морочить та власті дратує. Його не переслухаєте. Прийняв вас за начальство, ото й розійшовся. Тепер до ранку тупцюватиме біля управи. Таке трапляється кожного разу, коли приїздять до нас окружний справник або хтось з обласного управління. Ну, дідько з ним. Ідіть спочивайте, а завтра рушите в свої наслеги.
8
Знову дорога.
Дивується Грабовський: мороз сягає за сорок градусів, сніг іскриться блискітками, аж повискує під полоззям, а не холодно. Навіть густе, наче холодець, повітря не душить грудей, і їхати приємно. Чи це тому, що ситі в сірих яблуках коні летять, мов змії, стримувані конюхом управи, чи тому, що поруч не сидить конвоїр з рушницею, а чи тому, що скоро закінчиться останній прогін?
Останній. Що являє собою той Бордонський наслег? Як добиратися з нього до Краніхфельдів?
Віктор та Евеліна ще залишилися в управі. Затримаються там днів два, доки вирішать питання про земельний наділ. Вони порішили, одружившись, завести власне господарство. Радили те саме робити й Павлові, але їх плани не ваблять його. Він не відчуває в собі ні талантів дбайливого хазяїна, ні охоти до того. І не думає огніздюватися тут, у Якутії, бо ж то значить зв'язати собі руки й ноги, розпрощатися з святою мрією про повернення на Україну. Ні, ні — геть клопоти хазяйські, геть домочадські спокуси! Тих сто шістдесят шість карбованців і п'ятдесят вісім копійок, які даватиме казна щорічно, йому вистачить на прожиток — до розкошів не звик. Знайти б собі одного-двох учнів, щоб заробити на книжки та газети, — то й було б досить...
Звернувши з санного набою по закрижанілому руслі річки в лісову просіку, побачили чоловіка, що стояв за гін двоє від просіки на краю величезної галявини і розмахував руками, наче комусь подавав якісь знаки.
— Що він там робить? — здивувався Грабовський.
— Видно, знову планує, — відповів погонич, і добра посмішка сяйнула на його симпатичному обличчі.
— Планує?
— Еге. То ж Байбал, дивак з наслега, у який ми...
Грабовський уже не чує дальших слів фурмана. Придивляючись до чоловіка на галявині, він справді пізнає того діда, котрого вчора писар брутально вигнав з управи. Дідусь, звісно, й не відає, що Павло після вечері тричі виходив надвір, довго блукав попід управою, сподіваючись застати там старого і вислухати його душевну скаргу-прохання, що прикра пригода в управі не давала йому вночі заснути, що через неї він зненавидів облесливого писаря-товстуна.
— Байбал з Бордонського наслегу?
— Так, — киває головою погонич. — Родом.
— То запросіть його на сани, — перебиває його Грабовський — Я хочу з ним побалакати.
— Ого! — сміється фурман. — Запросіть... Зараз його й калачем не виманите звідси, коли прийшов на своє озеро
— Своє? Там озеро? Його?
— Гарне озеро, побачили б ви його влітку. А Байбаловим люди називають. Про те озеро та різні дідові химери, пов'язані з цим озером, знають не тільки в Бордонському наслегу чи в Мархіно, а й у всьому Вілюйському окрузі.
Спинивши коней, фурман крикнув. Байбал, либонь, почув, бо обернувся до підводи лицем, але не відгукнувся. тільки помахав шапкою — не прийде.
— От бачите. Оце доки не обійде всеньке озеро, а потім не почвалає од нього до річки, доти й не звертайся — все дарма. Ще сьогодні побачите його, сам знайде вас, якщо завітає до наслегу. Бо може й не завітати. То такий. Усе прикидає, мудрує.
— Над чим мудрує?
— Це діло довге, двома словами не розкажеш.
— То розкажіть бодай коротко. Розумієте, він учора почав був викладати мені в управі якусь свою скаргу, але писар витурляв бідолаху.
— Ойо-йой, — зітхнув фурман. — Таки правду кажете — бідолаха. Хіба той писар уперше витурляв його? Та й чи до вас першого звертається Байбал?
— Хто ж він такий і чого хоче?
Пустивши коней легким чвалом, фурман починає розповідати. Власне, він не все достоту й відає про бордонського дивака. Знає лише те, що чував од людей. Колись, років п'ятнадцять тому, Байбал був хазяїном середньої руки. Мав садибу, юрту з чималим хитоном для скотини, десятків зо два корів, коней, волів, навіть власну сіножатку. І громада поважала його, бо й тоді ще не давав пальця в рот ні старості, ні ясачникам. До того ж добре знався на рибальстві і готуванні різних сим.
Та от налетіло на чоловіка лихо, мов буран серед погожого дня. Дружина померла від пологів, а діти, залишившись без материнського догляду, почали слабувати, сліпнути і пішли одне за одним у землю. Мовлять же люди — біда не сама ходить, а й свою донечку за собою водить...
Покликали якось Байбала в улусну управу та звістили: він — великий грішник, злочинець. Он уже скільки років не платить казні податків. І не допомогло йому ніщо — ні запевнення, що був справним платником, ні благання, ні сусіди-свідки, бо ж паперів про виплати не мав на руках.