Усі поспішали, бо сподівалися підвід з конвоїрами, які мають провадити Краніхфельда, Улановську і Грабовського у Вілюйськ. Микола Ожигов жартома уже цілий тиждень називає їх вілюйчанами, а себе з Новаковською — верхоянцями. Про свій сьогоднішній від'їзд були попереджені опівночі: рушають вони на світанку, бо треба нині покрити два станки, які мають понад сотню верст, а день зовсім короткий. Мусила Василина Марківна поночі бігти до Віташевських, а вже потім Микола Олексійович обійшов інших, сповіщаючи новину, якої, власне, й сподівалися.
Витівка поліцмейстера була зрозумілою: він хотів тихенько випровадити вілюйців, ще коли спало місто, — щоб не зійшлися на проводи люди, а надто політичні засланці Якутська. Балачка про довжину двох перших станків — то пилюка в очі. Але Віташевський також не з плоту виламаний — він з Гавриловим та Макаревським постарався не гірше, ніж усе поліцейське управління.
— Ого — радісно вигукнув Зубрилов, заходячи в подвір'я. — Тут збір уже повний. Значить, осташкіни провалилися А мене трохи затримали ті собачники, городові. Аж утрьох прив'язалися, як наслання: куди й за чим так рано квапишся? Спершу я одпихався то сим, то тим, а потім, побачивши, що тільки час марную, сказав, як воно є. Почали мене умовляти: нема чого туди йти, ніхто нікуди сьогодні не їде. Ну, я їм, звісно, не повірив, чемно розкланявся і пішов. Але й вони сюди торочаться, очевидно, мають розпорядження поліцмейстера.
— Хай приходять, коли їм так цікаво, — махнув рукою Віташевський — Тепер, після Монастирівки, вони не наважаться зачепити нас, а ми не дамо їм маслака в зуби.
Василина Марківна порається біля пирогів та коржиків. Пачкує їх десятками і складає в торбинки.
— Оце, — навчає Евеліну, — на кожен станок окремо. Та дивися мені, дорогою будь ощадна, не роздаровуй конвоїрам і погоничам. А хлопців харчуй добре. На станціях готуй їм щось гаряченьке. Павло хай побільше п’є чаю з малиною.
На подвір'ї люди вже кишать кишмом. Не тільки політичні засланці, а й місцеві. Гаврилови обступили Грабовського. Вони також засмучені, особливо Ольга Василівна.
— Нас, Павле Арсеновичу, скоро також, здається, випруть у Вілюйськ.
— Невже?
— Либонь так, — ствердно хитає головою Кость Семенович. — Мені вже натякали, хоча наказу ще нема. Нам, звісно, не хочеться. І не тільки тому, що там — глушина. Є й інша причина. Я — фотограф. У Якутську все ж до шести тисяч мешканців, а там, кажуть, у десять разів менше. Чи ж матиму заробіток? Ну, то вже побачимо, може, якось обкрутиться.
До них підходить міський лікар Гусєв. Цього хірурга, який славиться в Якутську не тільки своїм ремеслом, а й високою порядністю, Грабовський трохи знає. Знає не тільки з похвальних розповідей Зубрилова та Віташевського про те, як турботливо рятував Гусєв поранених монастирівців, а й з власного досвіду — двічі бував у нього в лікарні. Тоді й переконався: цей гуманний лікар володіє секретами не лише хірургії, але й терапії.
Потиснувши усім руки, Гусєв довго тупцяє довкола них, немовби на жаринах. Його права рука безугавно непокоїться в кишені кожушаної бекеші, а очі аж пронизують недогадливих Гаврилових.
— Костю Семеновичу, — нарешті мовить вибачливо, — прошу дарувати мені, але, за обов'язками ескулапа, мушу висловити своєму пацієнтові деякі поради на дорогу.
І, не чекаючи згоди, узяв Грабовського під руку.
— Я от що хотів, Павле Арсеновичу, — продовжив стишеним, майже змовницьким голосом, як трохи одійшли вбік. — Ви ж ото бували в мене на прийомі. Я собі й подумав: чому б вам не захопити від нас довідки про стан вашого здоров'я. Вона не зашкодить, а іноді може знадобитися. Ну, приміром, скориставшись нею, могли б домагатися дозволу повернутись у Якутськ — під медичний догляд. Правда?
— Та воно так, звичайно, — згоджується Грабовський, — але якби ж про це було раніш подумати, а тепер уже пізно.
— Пізно лише мертвому робити припарку, кажуть у нас, — посміхнувся лікар, — а тим, хто ще живий, можна і треба. — Він витягнув з кишені папір. — Беріть. Хай щастить. Добре, що встигли, бо он уже й гості прийшли.
Грабовський оглянувся і уздрів трьох городових, які заходили в подвір'я.
— От бачите, — неприховане глузував над ними Зубрилов, — а ви ж казали, нині ніхто...
Він не докінчив, бо слідом за городовими у хвіртці виросла постать поліцмейстера.
7
— Хот. Хот, — махає погонич довгою пужакою, дзвінко торохтить нею по передній рамі нарт, а олені ніби й не чують того: ступають неквапно, ледве переставляючи ноги в копнистому снігові, і нарти повзуть за ними, мов черепаха.
Ступаючи за нартами, Грабовський час від часу позирає на темну халабуду, що манячить ген-ген попереду. То підвода, на якій їдуть Улановська і Краніхфельд. Вона — кінна. Коні, запряжені в неї, також дуже худі, але все-таки трохи моторніші від оленів, і олені не встигають за ними.
Ту підводу роздобули у Вілюйську самі, без допомоги окружного справника Антоновича, і з величезними зусиллями, зате вона добре зарятувала їх учора під час віхоли. Правда, халабуда маленька, там навіть двом тіснувато, тому в ній постійно їхала одна Евеліна, а хлопці, чергуючись між собою, заглядали в неї лише для того, щоб погрітися, але й то не мале діло. Вночі ж віхола вгамувалася, і Грабовський ще зранку вирішив: хай у халабуді весь день їдуть Краніхфельди, як він почав жартома називати Віктора й Евеліну після того, коли вони вирішили побратися. Їм упарі буде затишно й приємно воркувати. А йому байдуже й на нартах, у компанії фурмана та конвоїра, тим паче що вони сидять німотою і не заважають йому думати. До того ж він ліпше зодягнений, ніж Віктор: Василина Марківна та Ольга Василівна десь роздобули для нього і повстяні валянки, і кожушанку під
пальто.
Якби тільки не забивало дух і не кололо в грудях, то так би йшов увесь день, переміряв би все це якутське снігове безмежжя, яке не може осягнути ні зір, ні навіть тяма. Але що поробиш. От і зараз. Продибав не більше гони-півтори, а груди вже розпирає, як циганську халабуду, вони, здається, не витримають того шаленого внутрішнього тиску і лопнуть. Серце скніє і б'ється, аж у голові каламутиться.