— А чому в собачки одне очко? Мамо, собачка плаче! Чого вона плаче?
Мати Олександра Івановича стрепенулася.
— Це Жучка! — пошепки сказала вона й встала. — Вона шукає нас, Сашку... — Мати схопилась рукою за край горішньої полиці й подалась до вікна.
Справді, внизу проти вагона сиділа в розпуці Жучка й, задираючи вгору морду, жалібно скавчала.
— Жучко! — набравши в груди повітря, з останніх сил крикнула мати й простягла руку в вікно.
З нестямної радості Жучка високо підскочила вгору, але далеко було їй тепер до любої старечої руки! Та вона була щаслива й з того, що хоч бачила цю руку й чула милий знайомий голос.
— Дай, Сашку, я щось кину їй, вона ж бо ще й не їла сьогодні...
Олександр Іванович вихопив з кошика навмання булку й варену курячу ногу.
Мати похапцем кидала їй через вікно шматки булки, кинула подалі від вагона й курячу ногу і все примовляла, як колись на городі:
— їж, Жучко! їж, кудлата!..
Жучка нюхала на льоту все, що кидалось їй, але ні до чого не доторкнулася. Вигинаючи свій кошлатий тулуб, присідаючи на задні лапи, вона високо підстрибувала, силкуючись доскочити до руки старої, та марно...
Вдруге десь ударили в казана, хтось різко свиснув неподалеку, і гаряче страховище попереду сердито загарчало, зашипіло й чмихнуло. Знову навкруги знялася веремія, і Жучка з несподіванки присіла. А коли трохи очутилась, вона побачила, що колеса залізної гарби котяться і дивна кибитка з старою пливе повз неї в повітрі й віддаляється. І все швидше, швидше, швццше, а рука старої меншає, меншає, та все ще махає їй з вікна, все махає...
— Живи, Жучко! Прощай, прощай!..
Довго ще після того, як одійшов швидкий "Наманган — Ташкент через Коканд", начальник станції і старий касир в окулярах, прогулюючись по перону, бачили недалеко спорожнілої станції чорну суку, що стояла чогось коло рейок і, підібгавши під ноги хвоста та вся моторошно наїжившись, тихо вила й витягала морду в далечінь. Туди, де поїзд, повертаючи перед залізничним мостом на захід, спочатку видовжився темно-зеленою змією, далі витягнувся в чорну нитку й, нарешті, зовсім розтанув у блакитній імлі.
XXVI
Трохи пізніше Жучку побачив ще один чоловік, який примчав до станції в маленькому газику і, поквапно вийшовши на перон, похмуро подивився на спорожнілі колії, на далеку смужку диму від поїзда і, нарешті, спинив невдоволений погляд на скоцюрбленому тулубі суки, що жалібно скавулила віддалік перону. Ходжаєв, розуміється, не впізнав у цій упослідженій, бездомній тварині годованки хворої матері лікаря Постоловського, хоч з раннього ранку він тільки й думав, що про цю матір та її си-на-лікаря, трагедію якого Ходжаєв близько взяв до серця.
Він затримався вчора в Карадар'їнській лікарні, де недостатня профілактична робота й великий процент захворювань на малярію вимагали глибшого обслідування і його особистого втручання. Та незважаючи на заклопотаність, Ходжаєв ще вчора, після довгих марних спроб додзвонитися до Хакул-Абада, нарешті зв'язався телефоном з Ахметджановим і зобов'язав того під особисту відповідальність забезпечити автотранспортом перевіз до залізничної станції хворої матері лікаря Постоловського.
Сьогодні ранком Ходжаєв знову зателефонував до Ахметджанова, але дізнавшись, що хвору досі не одвезено, бо машину швидкої допомоги спіткав непередбачений ремонт, який ось-ось має закінчитись, спалахнув таким гнівом і так нагримав на отетерілого заврайздо-роввідділу, що той затремтів перед телефонним апаратом, як перед розлюченою живою істотою, підскочив з стільця й став заникуватись.
— Фельдшер Ахметджанов! — сказав уже спокійним голосом, одійшовши трохи й опанувавши себе, Ходжаєв, але саме те, що він назвав його не на ім'я та по батькові чи за посадою, як то звичайно називав своїх підлеглих, нагнало на Ахметджанова ще більшого страху, аж йому перехопило дух.
—— Йдеться про хвору людину, та ще й до того — матір вашого лікаря. Де хочете — в райвиконкомі, в райкомі чи де там — візьміть машину і негайно вишліть. Максимум за годину я буду у вас. Щоб на той час був готовий наказ про місячну відпустку лікареві Постоловсь-кому, зарплата за останній місяць і відпусткові. Я сам передам йому це. Дійте, не спіть! Я жартувати не люблю. Особливо, коли йдеться про хворих.
Ходжаєв, обурюючись знову, так сердито накинув на телефонний апарат трубку, що там аж дзенькнуло щось; наспіх потиснув руку причмеленому завідувачеві Карадаргїн-ської лікарні і метнувся в машину до кабіни шофера.
Через двадцять п'ять хвилин його газик спинився проти високої сумної лікарняної брами, через яку Ходжаєв легко проскочив і, не глянувши навіть на амбулаторію, кинувся до квартири лікаря Постоловського.
Він застав у домі тільки розпатлану, в розтріпаному капоті Ніну Олександрівну, яка, побачивши несподівано оригінального завоблвідділу, пройнялась жахом за свою непричепурену зовнішність і стала без кінця перепрошувати за "домашній" вигляд. Та він не звернув на неї ніякої уваги, гарячково нишпорячи очима по приміщенню, де, видимо, нікого більше й не було. Дізнавшись, що матір Постоловського вже повезено на станцію кіньми, він звів на переніссі густі чорні брови й, не стримавшись, роздратовано прошепотів до себе:
— Вахлай! Ох;який же вахлай!..
Навіть не попрощавшись з розгубленою Ніною Олександрівною, Ходжаєв зник з лікарняного подвір'я і за двадцять хвилин був уже коло райздороввідділу. Там давно вже все прийшло в такий шалений рух, що тільки-но газик Ходжаєва загальмував перед ґанком, як до нього вже біг східцями Ахметджанов, а за ним поспішала з пачкою паперових грошей, відомістю й ручкою-са-мопискою секретарка Гордієнко.
Ахметджанов скоромовкою повідомив, що машину швидкої допомоги вже послано, а ще раніш з тропстан-ції — коні, але Ходжаєв тільки коротко метнув на нього гнівними іскрами темних очей і, кинувши: "Про цей випадок будемо говорити окремо", — нашвидку розписався у відомості, взяв, не рахуючи, пачку грошей і кивнув шоферові.
Озирнувшись по спустілому перону, з якого вже завертали назад до широко розчинених дверей начальник станції з касиром, Ходжаєв швидко підійшов до них.