— Граю "квочку", — сказала вона.
Я не зглянувся, як Ніна підкинула кремінці. Підкинула, блиснула долонькою і —
хап — зловила їх на спинку руки. Камінці стукнулись в повітрі, купкою впали на руку і як завмерли — жоден не скотився додолу. А вона ще раз кидь — і знов камінці на долоні.
Ловко!
І я колись пробував "квочку" — одного чи двох ловив. А це значить: далі будеш грати з тим одним чи двома камінцями, що назбирала "квочка". А нічого не піймав
— все, вилітай, братику!
— Тепер — "перевіз", — мовила Ніна.
Висипала своє добро на землю і повела "перевіз", потім "карусель". Швидко, високо підкидала камінці, то по одному, то по два, то по три, і поки вони пролітали перед Ніниним носом, вона хапала з землі новий плескач, встигала підкинуть і його, встигала сплеснуть у долоні, а то й обкрутиться на п'ятах і піймать камінці, жодного не впустить додолу. Я тільки бачив, як мигтять її кіски, бігають очі, блискотять на сонці коліна, як вона водить ротом, неначе і ротом ловить плескачі, що так і мелькають перед нею.
— Все! — з видихом сказала Ніна і язиком змахнула крапельку поту, що повисла на кінчику носа, і стомлено сіла на землю. А в самої щоки пашать і в очах — веселі жаринки.
Ну, ясно: рада-раденька!
А от що мені робить? Як мені рятуватись, бідному? Аби ж то на ставку було та аби ж ми грали "дід бабу везе", то я б так запустив камінця, що він разів триста підскочив би на воді. Точно кажу: якщо не триста, то разів сім або вісім. А тут...
— Слухай, Ніно, — кажу, — краще підемо на Хіврю.
— Ти що, злякався? Грати не будеш?
— Не злякався, — кажу. — А на Хіврю спізнимось.
— А що там на Хіврі?
— Ну-у! Такого ти зроду не бачила. Гайда скоріш!
Хівря — це наша гора; крутим своїм боком стоїть вона проти сонця. Тут, на осонні, вигорав трава, земля аж пашить, і гірко в очах від сухих полинів.
Ми вибрались на гору, ближче до неба, звідси видно степ, горбастий насип дороги і телеграфні стовпи, що стоять у степу, як олов'яні солдатики.
— Сідай, — сказав я Ніні і поплескав долонею по гарячій стежці.
Ми сіли так, щоб Ніна бачила мене, а я бачив Ніну.
— Вгадай, хто тут живе, — я показав їй маленьку нірку, ловко заховану в траві.
В ту нірку хіба що палець міг би пролізти. А проте як вона гарно зроблена: стіни
гладенькі, кругло обчовгані, тонко-тонко обкладені ватою. Дарма що в землі —
чиста й світла нірка.
— Тут живе павук-хрестовик, — сказала Ніна.
— Правильно. Зараз ми поговоримо з ним. Я дістав свій припас — капронову нитку і
трохи смоли. Смолу розім'яв у долоні, похукав на неї, щоб м'якша стала, і зліпив
"язичок". Почепив "язичок" до нитки. І тихо, обережно опустив його в нору.
— Посмикай, — сказав я Ніні. — Тільки не дуже смикай, а так, легенько. — І я
показав, як треба дражнить павука. І прибрехав, що коли подражниш його, то він.
сердитий, починає висвистувать.
— Ну що? — питаю.
Ніна схилилась над ніркою з таємничим виглядом; одніею рукою водить нитку,
другою рукою, пальцем, свариться на мене:
— Тс-с!.. Торкає... Хапає за нитку!
— Як сильно хапне — тягни!
І сталося так: Ніна шарпнулась назад, нитка за нею, і вилетів павук із нори, як
рак за наживкою. Сивий хрестатий павук, що кліщами вп'явся в смолу. Він гойдався
на нитці, якраз перед Ніниним носом, чеберяв волохатими лапами.
Не було б то дівча, щоб воно не підскочило, не кинуло павука, не запищало, не
ляснуло мене по шиї:
— Ах ти, брехун!.. Налякав мене! Поки ми штовхались і смішили себе штовханцями,
павук витяг лапи зі смоли та й гулькнув у нору.
— Як вони прядуть нитку? — спитала Ніна.
— Хто вони?
— Таж павуки.
— По-моєму... кхм!.. по-моєму, ловлять пушинки і з пушинок прядуть. І нитки
прядуть, і сітки для мух, і вату роблять для павучат... А навіщо тобі?
— Просто. Ось глянь, яка тонюсінька нитка. — І Ніна провела у повітрі пальцем.
Між одним і другим стеблом висіла павутина. Вона світилась на сонці. Гнучкі
стебла натягували її, як струну. І павутина тихо, мрійно, заколисливо бриніла.
— Це, мабуть, антена, — зашепотів я. — Павукове радіо.
— Давай послухаєм, про що вона грає.
— Давай!
Я підставив вухо, прижмурився і сказав:
— "Ні-і-ін-на... Ні-іна..." — передає.
Ніна підставила вухо, послухала і сказала:
— "Льо-о-н-ня... Льо-оня..." — передає. Я підставив вухо і сказав:
— "Брень... брень... ти бренькаєш, Ніно", — передає.
Ніна підставила вухо й сказала:
— "Ні, це ти бренькаєш", — ось що передає. Ми разом підставили вуха, буцнулись
лобами, і павутина — лусь!.. — обірвалась.
— От жаль! — сказала Ніна.
— Жаль! — зітхнув я.
Не змовляючись, ми встали й пішли за павутиною. Вона летіла в повітрі,
звивалась, як струна; вона була жива й весела і кудись мандрувала у степ, і ми
поспішали за нею.
— Бач, вона обминає бур'ян.
— Бач, тікає од ластівки.
— Бач, повертає на дорогу.
І ми повернули за павутиною, видерлись на стару шосейку і далі збиралися йти,
якщо треба, то і в білий город, де білі будинки, білі кіоски, біле реміння в
міліціонерів. І ми пішли б у той город, але вітер гойднув павутинку, погнав її в
небо, вище телеграфних дротів, вище ластівок, аж туди — до пухких ватяних хмар.
Зникла павутинка, розтанула.
А на землі зостались стовпи з білими чашками, і між ними були туго натягнуті
дроти, які теж. очевидно, бриніли. Я приклав вухо до чорного стовпа.
"Гуд-гуд-гуд", — загудів, задрижав роздратований стовп; натужне гудіння його
йшло із землі, бігло по дереву, неслось кудись по дротах.
— Ей, — сказав я до стовпів, — про що ви там гуд-гуд-гудите?
— Го-ду-ду, — сказав стовп.
— Про що, про що?
— Ду-ду-ду, — сказав стовп.
— Ет! — махнув я рукою. — 3 вами, стовпами, побалакаєш. "Бу-бу-бу, ду-ду-ду", —
і більше нічого... Гайда, Ніно, додому, бо й так далеко забрались.
А й справді далеко, я тільки зараз угледів. Ми на самій горі, кругом небо, а там
унизу-унизу маленька хата, така маленька й біла, як грибок; і не видно ні вікон,
ні дверей, лише темні крапочки — крап, крап, крап. І стоїть у дворі знак оклику
(такий!), і махає мені комариною лапкою. Фюуу!.. Мабуть, Льоньку згадали і
кличуть його, а Льонька за вітром повіявся.
— Ніно, побігли!
— Побігли.
— Давай, хто швидше!