ПАРАСОЧКА
ЗА МАЧУХУ МОЛОДЕНЬКУ... І
Млаво іде Іван Мотрюк до шлюбу, так млаво, гейби потич.
Весільні його гості більше говорять, як співають весільної. Одні кажуть, що сего старого князя шпотає його довгий вік, а другі показують на пальцях, який він був перед війною простий, як дуб, а як сильно тепер війна скривила і його круглу твар, і його високі, мисливські ноги. Ще доки не впала у село чутка, що його Штефана убила куля, доти він бодай перед людьми напростовувався, а відтоді став подаватися та й геть-геть поникати.
Бо Штефан то одинак у нього, то права рука, то дєдева одна надія. Але однако ще дід дужий, що тото витримав, а баба ні. Рано вчула, а вобіда законилася, аз сонечком пішла на тот світ до сина у гості. А дід каже: "Аби-сте свідомі, люди, шо впаду в лежу та й черваки будут мене точити".
А з неділі каже: "Я вмерлих, братчики, не підведу, хоть най рую як ніч, так день".
А по говінню від челяді обмахується, гей від мух.
А челядь каже: "Ви, бадічку, межи нами, як тот кукуруз, шо запряв повісмом межи червоними фасульками".
А відтак від кукуруза до сивого сокола, а від фасольки до зазульки, та й ще село не наговорилося, не насудилося, а дід вже на заповіді несе.
А селу кривда: "А ми того старигана в його душу,— борше ялоси єму таку доньку мати, ніж молодій Єленці світ в'язати!"
Старости погані слова направляють: "Таки Мотрюкова хата була Єлені в зорях писана, хоть за Штефаном, хоть за його дєдем".
А Єленин дєдя собі думає: "Най талан не розходиться, бо йому не довгі гони, а Єленка весь маєток присяде!"
Та бо ж і Мотрюк таку думку напереді має: "Не судив біг Штефанові, то судив біг мені увесь Мочернаків маєток почерез оту одиначку!"
Князь убраний, гей на Великдень, підпирається паличкою та й понурив набрескле лице вдолину, отік би села встидався.
Ґаздині зіздрили на другім груні дідову княгиню з дружками у золоті та й стали співати про тоту дівчиноньку, що йшла доріжечкою, обсадженою виноградом, і заснула, а за нею ішли і рідний дєдя, і рідна мати, і рідні браття, але ніхто не важився вломити винограду і єї збудити, лиш один її милий вломив китицю винограду і збудив її зі сну.
Мотрюк приступив під гору, щоб віддихатися, і посміхнувся до ґаздинь: "Не богато я наломлю того винограду!"
Ґаздині перечили і віщували дідові ще стільки винограду, що гаджючок в осіці, а ґазди підкліпували против себе і махали руками так, гей на тую лунчину, що змервіла на мерву.
А напротив них із-за зеленої смеречини на кремінному плаєві вийшла, гей зоря білявиночка, Єленка, струнка та висока, у святочних запасках та мережаній цурканці, на білім личку засмучена, голубими вічьми розжалена.
Скрипки зойкнули, ґаздині вівкнули, а ґазди метали князеві під ноги свій голос, гей сплетений барвінок.
3-помежи дружок поклонилася молода княгиня своєму князеві, до шлюбу ідучи...
II
Наприкінці весілля, коли гості стали з Мотрюкового двору розходитися, а скрипки та співи притихати, Єленка сховалася в колешні і тут доночувала нічку. Коли рано наймити дали дідові до постелі знати, що молода вуйна в ясліх коло маржи-ни, дід, втішний, вийшов до вуйни: "Видко, що ти, небого, господарська дитина, що талану меш сокотити, коли ти першої ночі до маржинки прилипла!"
Єленка обмотала личко білим рантухом і не відзивалася на дідову хвальбу.
— Але ти вже мені жінка вінчєна, та й тобі в ясліх не ночувати.
Наймити бадьорили молоду ґаздиню: "Йдіт, вуйночько, до ґазди свого в хату, а ми маргу обкутаємо, ми про то слуги".
Дід погладив студеними пальцями Єленку по головці, а наймити підводили її попід руки з колешні до хати.
Ґазда наказав наймитам коні у крашений віз запрягати та й ще два осідлані коні до воза присилити.
— А ти, Єленко-душко, не затинайся та й не норовися, бо ти тепер ґаздиня понад усе село. Грядки повні, скрині ковані, кліть порожного клинка не має, миски в полицях не містятся, кафлева піч всякої страви знає, лиш жити, лиш ґаздувати.
Дід поклав руку на Єленине плече і безпечився.
Єленка відвернулася і сперлася коло полиці та й личко жменями закрила.
Чогось дідова рука її давить, гей гралі, чогось дідові слова її морозом потинають. Чогось її банно робиться, але її думки ще з весільного деревця не позлітали, ще на своє місце не повертали. За ким її банно? Таже за ненею та й дєдем, ще й як банно! Але вона відознала гадками і дедю, і неню, а бана з серця не відступає. Та не тота тото бана, що дєдю та й неню голубить, але тота тото бана, що за милим тужить. Най би Штефан до неї так заговорив, най би ручку поклав поза шию! Най би так вони обоє вінки з голов поски* дали!..
— Не бануй, Єленко, ні за своїм домом, ні за своїм родом, бо ти в гаразди прийшла, на талані сидиш!
— А най я допрошуся тебе, аби ти до мене слово заговорила, аби ти мене за ґазду мала!
Дід вибирав з грядок найкращу одежину, запаски най-черленіші, хустки шовкові, чобітки жовтенькі та й коралі з талярами золотими та й перстінці золотенькі.
— Уберу ті, як паву, як голубку пишну, як леваду в маю. Посаджу тебе на кованім возі поруч себе, як свою весну, як свою буйність, як свою пам'ятку. Та й поїдемо через село до деді й до нені з колачами.
Вийшов у кліть, аби не полошити дівочої соромливості присними очима.
Не похочувала Єленка, а відтак таки поглянула. Коли до шлюбу допустила, то не гія дідові противитися, не гія дідовим словом помітати. Але бо ж і ті запаски за очі ловлють, ті хустки міняться, гей цвіт напротив сонця! Що уберя пишна, що чобітки мудрі, що плечики, як дуги, що коралі палають, що ґердани моргають!
Вергла з себе білу одіж і защіпила на защіпку двері. Узріла в стіні кругле дзеркальце і спробувала коралі.
Запалала, як тоті дукати на шиї, і на млі ока скинула з себе запаски та й сорочку і перебиралася поквапно.
Дід слідив за нею з кліті через потайну шибку під грядками і не зводив з неї ока.
Таке молоденьке, як то гусятко, що мохом поростає. Ще груди наверх добре не повибігали, ще клуби на боки не розкололися. Ще біляві косиці заплітків не замагають. Ще отік і пахи без моху!
"Мой, старєку порохнавий, як же ж тобі до такої ярочки дотулитися?
У неї ще лишень цвіт зав'єзуєси, а в тобі старість хрупає! Єї личко то пупіночок під мохом дрібненьким, а твої хавки, гей пень стрепіхатий.