— Трохи поквапилися, — сказав чорнявий. — Доведеться почекати до ранку.
Він рушив до великих дубових дверей. Військовий, що куняв за столом, у коридорі, ніяк на них не відреагував. Вони були для нього сутності з іншого виміру... Одні з численних дверей на третьому поверсі, куди вони зійшли широкими мармуровими сходами, були прочинені. Виконавець акції від "Порядку" штовхнув їх і, як до себе додому, зайшов у невелику кімнату, де за столом секретаря сидів молодий хлопець у гімнастерці без погонів. З нещільно причиненого тамбура долинали голоси. Господар приймальні дивився їм прямо в очі. Тищенко сказав:
— Добридень.
Чорнявий хихикнув і рушив до тамбура
— Тишо, це тільки кіно-відеозапис, — нагадав Хома.
Вони пішли слідом за представником "Порядку" й опинилися у великій кімнаті, де за П-подібним столом сиділо з десяток чоловіків різного віку й жінка. Учасники зібрання потопали в сизому цигарковому чаді.
Говорила жінка:
— ...Доки можна терпіти!? Це останнє попередження! Ще одне порушення графіка — і ми тебе розстріляємо! — Вона мала низький, прокурений голос. — Хто за?
Всі, крім одного, піднесли руки. А той, про кого йшлося, сидів ні живий, ні мертвий. Він був підстрижений під бокс, і його великі червоні вуха, не прикриті волоссям, палали обабіч нездорового жовтого обличчя. Тищенко зауважив, що попри відмінність у віці, кольорі волосся, одягу й навіть статі, люди, що сиділи в цьому кабінеті, були дивовижно схожі. Йому на мить здалося, що він усе ще в офісі "Порядку". Тільки хтось замінив за великим столом одну багатоголову істоту на іншу. І ще він подумав: там, в асоціації "Порядок", та істота була якоюсь парадною, а тут — робочою. Несподівано пролунав крик болю й відчаю, що долинув звідкись ізнизу. Жінка, що сиділа на чільному місці, поморщилася і, коли у дверях з’явився секретар, сказала:
— Петре Іллічу! Накажи отим, — вона ткнула пальцем униз, — нехай припинять... Нам працювати треба... Що за народ!
Від моторошного крику й напруги, що панувала в кабінеті, Тищенка охопило відчуття, близьке до запаморочення.
— Заспокойся, брате, — підтримав його Хома. — Це лише фантом жаху. Той, чий крик ми чули, давно у світі сутностей.
Тищенко вже зрозумів, що інформація про особу, заради якої вони проникли в пам’ять Вселенського Розуму, схована в закритій сутності супротивника. Спробуй-но вгадай, хто вона.
— Ці завжди туману напускають, — підтвердив його думку Хома. — Навіть там, де й не слід.
— Послухай-но, — звернувся він подумки до друга дитинства. — А чому саме ви мене зустріли? У вас що — домовленість із "Порядком"?
— Ні, батьку, — долинуло до нього (він навіть відчув іронію в тому слові), — тут такий закон: кожну людську сутність, що залишила в матеріальному світі свій скафандр, зустрічають усі, хто колись був йому близький і хто пішов раніше — рідні, друзі...
На вулиці лежав брудний сніг. Ранок іще не до кінця звільнився від ночі. Люди у вушанках і напівпальтах квапилися до станції метро. Чорнявий із компанією теж подалися туди. На них ніхто не звертав уваги. Їх просто не бачили... На станції Вокзальній, де вони вийшли з підземки, панувало розгублення. Широкими сходами, що вели до електричок, рухалися в протилежних напрямках два людські потоки — потоки страху та паніки. Люди боялися спізнитися на електричку або метро.
Вони зійшли на полустанку з мініатюрним будиночком-касою. Прогуркотіла, віддаляючись, порожня електричка. Йшли добре заасфальтованою сільською вулицею. Старі хати були прикрашені різьбленими віконницями. Незабаром село закінчилось, а шосейка потяглася до невеликого гаю, де за бетонним муром ховався двоповерховий кам’яний будинок.
Ворота виявилися замкненими, довкруг — ніде нікого. Хома, вхопившися за край паркану, виважився на руках і зазирнув у двір.
— Там вовкодави, — повідомив.
— Ну, й хай собі, — відказав чорнявець.
Тищенкові дивно було бачити, як поряд із вівчаркою завбільшки з теля приземлився Булига, а слідом і чорнявець. Собака й вухом не повів у їхній бік.
— Послухай-но, Хомо, цей світ... Але ж усе таке справжнє...
— Це не світ. Це лише інформаційний дубль того, що було колись. Фрагмент пам’яті Вселенського Розуму. Звикни до цього.
Двері особняка відчинились, і на ганок вийшов чоловік у військовій формі. В руках у нього була каструля, з якої парувало. Чоловік рушив до вовкодавів, що лежали обабіч воріт. Тим часом представник "Порядку", Хома й Тищенко прослизнули у прочинені двері й опинилися у невеликій казармі. І хоч молоді хлопці у формі військ внутрішньої безпеки були лише відбитками колись реального життя, група чорнявця рушила до високих білих дверей навшпиньки. Сходами, вкритими м’яким персидським килимом, вони зійшли на другий поверх... На підлозі корчився в судомі чоловік. То були останні хвилини його життя. В кімнаті стояв гострий запах горілчаного духу. Чорнявий схилився над лежачим. На нього дивилися чорні, але вже без блиску, матові очі. Чоловік на підлозі востаннє сіпнувся й заціпенів.
— Усе, — сказав ватажок акції, втрачаючи форму і знову обертаючись на променистий еліпсоїд, — за мною!
Уже у безпросторовому вимірі, куди вони полинули слідом за чорнявим, Тищенко почув Хомину думку:
— Ти ба, погнав по сліду... Наче гончак.
— А нащо нам треба було заглиблюватися в пам’ять Вселенського Розуму? — поцікавився Тищенко. — Чи не простіше було відразу податися до місця перебування тієї особи?
Ватажок акції проігнорував запитання. Відповів Булига:
— Простіше... Якби особа, по яку ми прибули, не була закритою.Вони-бо, закриті, не лишають відкритого сліду. Хоч від них, як і від будь-якого живого чи неживого предмету, шириться часова інформація, але вона така сама, як і вони, — закрита. І збагнути її може тільки закритий.
— Оскільки я зрозумів, усі закриті — погані? — поцікавився Тищенко.
— Ні. Це можна сформулювати так: не всі закриті погані, але всі погані — закриті. А ще точніше: темна особа ховається тільки в закритій сутності.
— Ось ми зараз пересуваємося в цьому світі... Що нами рухає? Яка енергія?..
— ...Думки. В даному разі — думка чорнявця. Ми добровільно дозволили йому нас вести.