— Щира правда, — підтвердив Панас, і на сухому непроникному обличчі його майнуло просвітління з домішкою ностальгії.
11
Повітря було напоєне пахощами люцерни, яка лежала рівними валками вздовж дороги та довкіл загорожі, змонтованої з ребристих триметрових панелей. Віддалік, десь за кілометр від паркану, стояв великий військовий гелікоптер, а біля його відчинених дверцят походжав офіцер. Тим часом шосейкою, що пролягала люцерновим полем, рухалася колона легкових автомашин, яку замикав великий комфортабельний автобус. Першими заїхали у відчинені навстіж ворота три чорні урядові лімузини, по хвилі — червоне авто, за ним — кілька легковиків такої ж моделі — сірих, жовтих, зелених, і нарешті — біла, на вигляд пошарпана машина Панаса Дряпуна. Не заїхав у двір тільки автобус, водій якого звернув праворуч і поставив його обіч дороги. З нього вийшло з півсотні святково вбраних людей — переважно жінок.
Хідник, що вів до великого одноповерхового будинку посеред дачного містечка, був посипаний рожевою жорствою. Перед прибуттям гостей її зволожили, і вона перлисто поблискувала в променях полуденного сонця.
Одруження випускника Вищої школи Компанійця зі студенткою цієї ж школи не було несподіванкою. Його вже давно очікували. Шлюб цих двох, як і все в асоціації, мав видимі і приховані плани: для невтаємничених це було одруження двох молодих, освічених, з чудовими родоводами людей. Для більш поінформованих це був шлюб між онуком видатної особи і родичкою керівника "Порядку". Зовсім обмежене коло знало, що сьогодні одружується не хто інший, як сама Особа, котра перебуває в тілі свого онука. І лише кільком було відомо, що наречена — позашлюбна донька керівника асоціації.
Іван Іванович, вийшовши з машини, окинув зором зелені килимки газонів біля дачних котеджів, удихнув пахощі свіжоскошеної трави, тоді перевів погляд на небо, чисту блакить якого порушували легкі, немов лебедине пір’я, хмарки.
— Гарний день видався, — сказав він, мружачись від сонця. — В такий день і слід одружуватись. У молодих попереду — світле майбутнє.
"Дав би Бог", — подумав Тищенко.
Вчора, коли вони з Булигою-Компанійцем прогулювалися по набережній, той оповів, що йому казала Надя:
"Родику, ти часами буваєш такий різний, що мені іноді здається, ніби я зраджую тебе з тобою ж".
"Розумієш, Тишо, вона мене палко кохає. Те, чого не пощастило скуштувати в минулому житті, Бог дав мені в цьому. Інколи я навіть забуваю про своє справжнє призначення і думаю тільки над тим, як убезпечити своє щастя".
Булига-Компанієць сказав також, що комплекс власної фальшивості у стосунках із Надею муляє йому з першого ж дня з’яви в цьому світі.
"Якби Родіон був розбещений тип, я цього комплексу швидко позбувся б. Але він удався порядним хлопцем. Його вадою був тільки фанатизм. Що б там не казали про лукавих виховників, котрі вклали в нього програму самозречення, але сам факт, що це сталося з доброї на те волі, багато про що свідчить... До якогось часу Надя кохала в мені Родіона. Тепер — обох нас. Прийде час, і свої почуття вона віддаватиме тільки мені. От тоді б і побратись... А зараз не час".
"Ну, то й не поспішайте", — відказав тоді Тищенко.
"Не можна — Надя вагітна. Та й дядько квапить".
Раптом Тищенко помітив чоловіка, який стояв біля воріт і пильно дивився на нього. На вигляд йому було стільки ж років, як і новоспеченому співголові "Порядку"; на ньому були темно-сині, з добротної тканини штани, трохи закороткі й заширокі, і батистова сорочка, далека від незайманої білини. Молодіжна стрижка надавала симпатичному, якщо не сказати, гарному, засмаглому обличчю хлопчакуватості. Жінки, — які приїхали автобусом, привітно йому посміхались, але він, здавалося, їх не помічав, а все надивлявся на Тищенка.
— Той чоловік, либонь, побачив у мені чужака, — сказав він Іванові Івановичу. — Він що, зі служби охорони?
— Та ні. Він тут за різнороба — ну, там газони підстригає, у саду порається. — Багатозначно посміхнувшись, Іван Іванович додав: — Підозрюю, що виконує й деякі делікатніші функції. Звісно, коли на нього не находить.
"Он воно що..." — подумав Тищенко і раптом відчув себе так, як, мабуть, відчувся б злодій, якого застукали на гарячому. Мозок його виконав просту арифметичну дію й обчислив, що це був сороковий день відтоді, як Компанієць полишив світ. Після цього відкриття погляд сірих очей став проникати крізь одяг і жалити, немов кропива. Втім, це була тільки помисловість, бо погляд, як і вираз обличчя, не виказували ні думки, ні настрою. Здавалося, то дивився мертвий, якому забули закрити очі. "Отже, він знову тут... І треба ж статися такому в день одруження власної плоті", — подумав Тищенко і запитав у свого супутника:
— Ви сказали: делікатні функції... Але ж може піти поголос.
— Не піде, — відказав Іван Іванович. — Чоловік цей (до речі, його ім’я Руслан) німий. Він з дитинства навчений тільки виконувати накази тих, кого знає. А знає він лише мешканців ізольованого від зовнішнього світу містечка. Самі ж мешканці вміють тримати язик за зубами.
— Але ж ви знаєте.
— Бо я — мешканець, — відказав Іван Іванович. — Моя хатина в тому кінці, — він показав рукою на схід. — І вам я оповів про це тому, що ви — також мешканець. Ну, не прямо зараз ним стали. Там ще треба залагодити деякі формальності з тими, що заварили кашу...
Гостей зустрічав сам засновник асоціації власною персоною, портрет якого привезли з резиденції "Порядку". Якби не широка золота рама, зображеного на повний зріст чоловіка можна було б сприйняти як живу людину. Тищенко, котрий зайшов слідом за Іваном Івановичем, на мить укляк, вражений. І не від надмірної схожості суб’єкта на портреті з оригіналом, що його він спостерігав у пам’яті Вселенського Духу, а від того, що відчув сильний потяг (значно сильніший, ніж тоді, в резиденції "Порядку") злитися з картиною. Особа залишила йому не просто дубль своєї інформаційної тіні, а й частку себе самої. У ньому — Тищенкові — того давно померлого чоловіка було значно більше, ніж у будь-кому з правовірних порядківців.
Будинок мав два однакових за площею приміщення — фойє і бенкетну залу. Підлога була з рожевого мармуру, який у промінні сонця, що проникало крізь широкі вікна, сяяв, немов коштовний камінь. Так само поблискувало мозаїчне панно на стіні, виконане в нетиповому для естетичного смаку порядківців стилі авангарду. Проте знаряддя праці, що на ньому були зображені (кельми, молотки, циркулі, колби та інше), свідчили, що над композицією працювала також ідеологічна служба. Під панно, поряд з портретом Особи, єдині меблі: великий стіл, застелений скатеркою з пурпурового сукна, а на ньому — ваза з трояндами і течка з паперами.