— Відома вам картина, — прокоментував Іван Іванович. — Цей матеріал зняв для телестудії наш оператор. Спеціальною апаратурою.
Тим часом на екрані з’явилися ті самі кадри, але люди на них були вже не в променистому одязі. Тищенко звернув увагу, що його еліпсоїд був на нього ніби великий — він не зростався з тілом, як у тих із комісії чи його друзів. Здавалося, дмухне вітерець — і ефірна оболонка одразу ж одлетить.
— Сподіваюся, ви вже збагнули, чому вибір упав саме на вас? — озвався керівник Центру, вимикаючи апаратуру. — Ваша духовна оболонка не дуже тісно пов’язана з матеріальною, а отже, відокремити її від тіла буде не так уже й важко.
— А ці — духовні оболонки... Вони не розлетяться врізнобіч, щойно відокремляться від тіла? — поцікавився Тищенко.
— Ні, — запевнив Іван Іванович. — Вони щось на зразок "мотрійок" — одна в одній. Тільки уявити собі такий набір важко, бо там менша мотрійка ховає в собі більшу... Власне, це важко зрозуміти тут, у нашому вимірі. Там же, де вам доведеться працювати, це здаватиметься природним. — У низькому хрипкуватому голосі керівника Центру відчувалися певність і спокій професора, який пояснює студентові відомі наукові істини.
— Ну, гаразд, припустимо, що моє "я" опинилося в тому іншому світі... — озвався виконавець. — Але ж він безмежний. Як у безмежжі можна відшукати одну-однісіньку душу?
— Ось ми й підійшли до деталей... — усміхнувся Іван Іванович. — Ви чули коли-небудь про постулат Гаутами? Не чули... Відповідно до цього постулату кожна точка простору-часу знає абсолютно все про інші точки простору-часу, тільки в послабленому вигляді. Що далі точки одна від одної, то слабкіше вони знають, але знають усе. Проникнувши в той світ, ваше "я" моментально стане його складовою, воно немовби підімкнеться до пам’яті вселенського комп’ютера.
— Ну, тоді в путь, — сказав Тищенко, імітуючи в голосі легковажність. — Залишається тільки одержати путівку.
— Мабуть... лиш путівку ви одержите не тут, а по той бік дзеркала.
Господареве обличчя, що на час втратило стандартний для представників "Порядку" вираз, знову стало вимогливим. Надто це впало в око по тому, як він сів до столу, що був ніби фрагментом баченого Тищенком в офісі "Порядку". Його, здавалося, відпиляли від тієї споруди і разом з головою, торсом та невидимою, схованою за полірування частиною тіла, перенесли сюди. Тільки великий ніс між повних пещених щік вносив якусь невідповідність у стандарт. Він здавався випадковою деталлю, позиченою з чужого обличчя.
3
Кімната, куди Іван Іванович завів Тищенка, була вмебльована двома кріслами з високими спинками. Звичайні крісла, в яких при бажанні можна було б і покуняти, тільки стояли вони під арками, подібними до тих, крізь які проходять авіапасажири в пунктах огляду. В одному кріслі вже сидів чорнявий молодик, що приставив Тищенка в офіс "Порядку", а потім — до Центру.
— Познайомтеся ближче, — сказав керівник. — Я з’явлюся за півгодини.
З вулиці долинав якийсь гомін, чулися голоси й тупіт ніг.
— Усе мітингують, — осудливо зауважив Іван Іванович перед тим, як причинити за собою двері.
Чемний вираз, що його Тищенко завважував раніше на обличчі молодика, десь зник; зараз воно було очужіле й холодне.
Тільки чорні очі, якими він окинув свого майбутнього супутника, виблискували якимсь неземним вогнем; вони здавалися двома вікнами в пекло. "Авжеж", — подумав Тищенко, — мало радості поступатися комусь своєю чергою жити... А вголос мовив:
— Послухай-но, друже, чому це твоїй конторі прикрутило викидати такі шалені гроші? Чи не простіше дочекатись, поки та особа сама нас відвідає? Адже рано чи пізно вона з’явиться...
— Вся річ у тім, — сказав поважно чорнявий, — що коли ми кажемо "рано чи пізно", то маємо на увазі не дні, не місяці й навіть не роки, а покоління. Якщо припустити, що душа цієї особи втілюється в народжене цієї миті немовля, то заявить вона про себе в кращому разі років через тридцять. Я вже не кажу, що з’явитися вона може де завгодно: в Австралії, Африці або у багатомільярдній, багатоликій Азії. А нам вона потрібна зараз і тут.
— Але ж незамінних немає, — вихопилося у Тищенка. — Хіба не можна відшукати серед живих?
— Щодо незамінних немає — то це казка для тих, — молодик кивнув на відкрите вікно, звідки долинав дедалі голосніший гомін. — Незамінні особи є, вони приходять у цей світ тоді, коли в них постає потреба.
Попри молодий вік, чорнявець виявляв переконаність людини, що побувала в бувальцях. У свідомість Тищенка закрався сумнів: чи насправді тіло, що сидить у кріслі навпроти, належить молодому чоловікові? А якщо його підозра слушна, то як сталася заміна душ — з обопільної згоди чи в насильницький спосіб? Уперше подумав, що "Порядок", витягнувши з нього обіцянку про нерозголошення таємниці, сам жодних гарантій щодо його повернення не дав. В уяві виникли обличчя дружини та двох синів. Вони поставали щораз, як він ішов на ризиковану акцію, і тепер нагадували про те, яку велику ціну йому доведеться сплатити за необачність... Він подивився на годинник. Ось-ось мав прийти керівник Центру.
Раптом Тищенко відчув, що арка над ним начебто ожила. В ній не видно було ні індикаторських вічок, ані якихось інших свідчень того, що її ввімкнули, але від неї линуло щось таке, чого не вловлювали органи чуття. Він кинув погляд на супутника: той, попри зовнішню очужілість, чогось очікував. "А де ж Іван Іванович?" — подумав Тищенко і раптом побачив його в передпокої відеозали з напруженим серйозним обличчям. На ньому був сталевого кольору кітель — не військовий, а цивільний. У такому самому кітелі Тищенко бачив колись на фото свого діда. "Коли він устиг убратись?! — подумав здивовано. — І з якої нагоди?" Раптом зрозумів: керівник Центру приготувався до зустрічі тієї поважної особи. Тищенко хоч і бачив Івана Івановича, але водночас перебував у кріслі і відчував на собі дію якогось поля. Воно позбавляло тіло ваги і занурювало у сон, але то був дивний стан, коли сон не заважав яві. Те ж саме відбувалося і з супутником: він швидко-швидко кліпав очима, конвульсивно здригався у кріслі; його аурі, мабуть, важко було покидати тіло. Тищенко ще встиг подумати: "Якщо мені судилося повернутися в цей світ, то навряд чи я зустріну те, що так важко відокремлюється зараз від плоті чорнявого". Тієї ж миті побачив себе, завмерлого в сидячій позі під аркою. Він начебто дивився у дзеркало. Ні, із задзеркалля на свій матеріальний відбиток, що здавався йому таким самим уявним, як і тоді, коли дивився з матеріального світу. Раптом побачив, хоч це поняття лише умовно відбивало значення слова бачити, ще одну пару обабіч "дзеркала". То був чорнявий чоловік, що тепер уже нерухомо сидів у кріслі під аркою, і те, що недавно в ньому ховалося. Але в цій парі вгадувалося щось дивне — із задзеркалля на тіло молодика дивилась якась інша сутність, начебто хтось бачив у люстрі не своє, а чуже лице.