— Отут їх і утримують, — сказав Панас, прямуючи в коридор.
Довкіл угадувалась якась обжитість, хоч не видно було жодної людини. Панас, якому, вочевидь, доводилося тут бувати, підійшов до перших на їхньому шляху металевих дверей. Якийсь час спостерігав у вічко, а тоді запросив Тищенка. В низькій камері, площею 10-12 квадратів сиділо й лежало шестеро чоловіків різного віку. Їх не можна було назвати виснаженими, хоча лиця вони мали бліді; голови в них були голені. Якби не низька стеля, камера нагадувала б кімнату гуртожитку — стіл, стільці, ліжка, правда, в два яруси. Коли Тищенко відвів очі від вічка, Панас сказав:
— Бачили?
— Ну...
— Нічого ви не бачили. Цих людей на світі не існує.
Тищенко подивився на нього уважно, очікуючи пояснення.
— Їх давно розстріляли, а докумети — ну, там кримінальні справи, протоколи про винесення вироків — здали в архів.
— Що це за люди?
— Переважно вбивці. На кожного з них суд не знайшов навіть найменшої пом’якшуючої обставини.
— Вони знають, що ми тут? Ну, ми ж розмовляємо...
— Ні. Двері звуконепроникні. А у вічко можна бачити тільки з цього боку. Ходімо.
Вони вже поминули з десяток таких самих дверей, які були з обох боків коридору, коли водій-секретар знову припав до заскленого кружальця, а тоді запросив і Тищенка... В камері два на два метра на підлозі, на купі якогось лахміття, сидів великої статури чолов’яга з низьким чолом, широкими вилицями і немовби сплюснутою головою й дивився прямо у вічко. Тищенкові від того погляду стало не по собі. То був погляд самого страждання. Панас, завваживши на лиці свого товариша співчуття, сказав:
— Що, шкода?
— У нього жалісний вигляд. За що його — в карцер?
— Це не карцер, — відказав Дряпун. — Цього брахіцефала тримають окремо. У нього сильно розвинений канібальський комплекс. Надто в темряві... Якби його помістити в камеру, ну, хоча б у ту, в яку ми з вами перед тим заглядали, він передушив би там усіх і повипивав би їхню кров. Це — людина-вампір.
— Але ж йому далеко за сорок. Він що, все життя вбивав?
— За п’ятдесят, — виправив водій-секретар. — А вбивав він тільки тоді, коли був абсолютно впевнений, що його не викриють... Не плутайте, це не псих, якого можна вилікувати. Це, так би мовити, брак природного втілення. В немовля ввійшла не людська, а якась інша, скоріше за все, звіряча, сутність. Може, гієни, може, кажана-вампіра, а, можливо, і якоїсь неземної сутності. — Завваживши на обличчі Тищенка скептичну посмішку, Панас пояснив: — Народження відбувається в океані Вселенського Духу. Як правило, в щойно виготовлений скафандр, яким є немовля, втілюється відповідно людська сутність, але бувають непорозуміння... До речі, отой, — він кивнув на двері, — знає, що ми тут. Не чує, не бачить, а знає.
Тищенко знову припав до вічка і цього разу теж зіткнувся, як йому здавалося, поглядом із чоловіком, що сидів у камері. В чорних очах бранця було благання, молитва, і водночас — сильна воля, якій хотілося коритись.
— Годі вже, годі, — усміхнувся Панас. — Чого доброго загіпнотизує.
Вони поминули ще кілька дверей. Періодично відчувалося здригання масиву і рух повітря: то пробігала десь електричка. Водій-секретар зупинився перед дверима, позначеними білим хрестиком, зазирнув усередину і сказав:
— Цей недавно загинув.
— Розстріляли? — поцікавився Тищенко, також зазираючи у камеру.
— Ні, таки загинув, — відказав Дряпун.
За півсотню кроків "гід" перейшов на протилежний бік коридору і знову подивився у вічко однієї з камер. Тоді поступився місцем біля дверей "екскурсантові". Там була вродлива жінка в легкому халаті в червоний горошок; на лебединій шиї красувався разок червоних коралів. Вона мала довге хвилясте волосся кольору каштану або чорної кави. Хоч на ній не було й сліду косметики, але губи, брови, повіки чітко вирізнялись, ніби їх було підведено. Її можна було б назвати красунею, якби не дещо холоднуватий вираз обличчя. Здавалося, в камері сиділа лікарка або науковець, а може, й доцент вузу; їй було років тридцять п’ять. На столі камери-одиночки лежав стос паперу і якісь журнали. Бранка то підводилася з-за столу і походжала по камері, то знову сідала й щось писала.
— Гарна жінка, — зауважив Тищенко.
— Дуже, — погодився Панас, відходячи від дверей і продовжуючи маршрут.
Тищенко вже хотів був поцікавитися, що то за одна, але товариш його випередив.
— Отой, що загинув, був сексуальним маньяком. З тих, котрі гвалтують жінок, а тоді забивають. Здоровенний бугай! Життєвою домінантою його був секс. Всі вчинки, устремління його зводилися тільки до одного... В усьому іншому його знали як звичайну людину і кваліфікованого майстра по налагодженню побутової техніки, веселого в компанії. Тільки одну ваду мав — не визнавав сексу без садизму. Як не дивно, він не побивався надто, коли йому присудили вишку. І навіть не дуже зрадів, коли його, замість того світу, спровадили сюди. Найгірше для нього почалося потім, коли він залишився сам на сам у камері. Він відмовлявся від їжі, погрожував вчинити над собою каліцтво або й покінчити з життям, якщо йому не приведуть жінку. Клявся, що не зробить їй нічого лихого. Ну, ми вирішили піти назустріч. Шкода було здорової людської плоті, яку він міг занапастити, покінчивши з собою. Отож і привели йому оту красуню, котру ви щойно бачили... За її згодою, звісно. Чому саме її? Тому, що вона теж страждає подібним комплексом. Ну, не зовсім таким. У того садистичний комплекс пробуджувався після парування, а у неї в момент оргазму. До суду вона кількох чоловіків покалічила, а кількох заколола швайкою в спину... Перед тим як завести її в камеру, її обшукали ретельно; навіть сережки познімали. Але й це не допомогло. В найкритичніший момент вона приловчилась і вхопила того бугая-партнера зубами за горлянку. В мікрофоні, що їх встановлено в кожній камері, навіть почувся хрускіт борлака, а потім якесь клекотання. Врятувати його не змогли.
— А що то вона пише? Покаяння?
— Ні. Вона знає, що їй звідти не вийти. На столі в неї нотний папір. Вона пише музику — ліричні пісні. До речі, досить непогані.
— Боже, чого тільки не буває поміж людей! — вихопилося в Тищенка.