Вже коли мікроавтобус рухався по мосту, прибулець із потойбіччя виліз із-під лави, роззирнувся, і, не кваплячись, почвалав берегом. Стояла ясна ніч. Місячна стежка, що перетинала річку, здавалася спиною великої рибини — її луската поверхня здригалася й поблискувала, немов жива.
3
Тищенкові снилося, що він школяр, іде у святковій колоні, попереду барабанщик у куцих штанцях відбиває дріб. Незабаром звук барабана став нестерпним — і він прокинувся. Крізь прочинені на балкон двері вдирався звук, справді схожий на рясний гуркіт бубона. То посеред річки працював буксир. Люди на його борту довгими очепами промацували дно.
З Іваном Івановичем він здибався в буфеті. Той уже поснідав — і, з усього видно, очікував на нього. Тищенко-Компанієць сів за його стіл і, кивнувши замість привітання, замовив сніданок, що його завжди замовляв Компанієць, — сосиски з картопляним пюре та чай.
— Спіймали провідника? — поцікавився він.
— Ні, — відказав керівник Центру перевтілення. — Схоже, він утопився.
— Такого не може бути, — мовив Тищенко-Компанієць. — Річка завширшки якихось триста-чотириста метрів. Для нього це не відстань.
— Справді, — погодився Іван Іванович. — Але його не знайшли ні там, ні на тому боці. Хоча й бачили, як він шубовснув у воду. — І ковтнувши кави, додав: — Не переймайтеся тим. Якщо він намислив щось лихе — у нас його сім’я... До речі, як ви довідалися, що він у готелі?
— Не я, а Надія. Вона пішла до мого номера, аби принести чогось випити. А він там уже сидів.
— Чого йому треба?
— Щоб я забирався геть туди, звідки прийшов. Під час відрядження він багато чого зрозумів.
— Ось воно що... Виходить, там, у лабораторії, то не був напад божевілля...
— Як він сюди проник? — поцікавився Тищенко-Компанієць. — Всюди ж охорона.
— Крізь вікно туалета, що в цоколі будинку, — там автостоянка. А вже звідти пожежними східцями... Це ж треба — такий ідейний! — обурювався Іван Іванович. — А вам не страшно було з ним розмовляти?
— Ні, я з ним розмовляв з Надіїного номера по телефону.
Готель-гуртожиток було споруджено на колонах, закритий простір між якими використовувано під автостоянку. На майданчику, облямованому білими смугами, стояв чорний урядовий лімузин, а віддалік, біля воріт, — мікроавтобус з охоронцями. Іван Іванович, кивнувши на лімузин, сказав:
— Ваше господарство.
Авто тільки формою нагадувало легковик, а товстелезні шини, здавалося, ось-ось луснуть, не витримавши ваги.
— За ваших часів такого ще не було, — пояснив керівник Центру завваживши подив на обличчі Тищенка-Компанійця. — Це творіння багатьох конструкторських бюро. Його зроблено зі стоміліметрового танкового панциру, скло куленепробивне, машина буквально нашпигована апаратурою. З неї, при бажанні, ви зможете зв’язатися по телефону з будь-яким абонентом світу... Втім, нам у нього сідати ще передчасно. А поки що послуговуватимемося нічим непримітною таратайкою.
Тим часом охоронці на вході, помітивши наближення чоловіка в сірому кітелі, виструнчились. Іван Іванович поблажливо махнув рукою, мовляв, усе гаразд. На лже-Особу ніхто не звернув уваги.
...Коли водій-секретар вивів машину на набережжя, "дядько" повідомив:
— Сьогодні я покажу вам місто. Адже вас не було тут кілька десятиліть; багато чого змінилося... Он ваш секретар, коли повернувся з потойбіччя, cказав, що теперішні люди мають інші, не схожі на людей вашого часу, обличчя.
— Авжеж, — відказав Тищенко-Компанієць, — ви не схожі на нас — тодішніх. Ви спокійні. Навіть люди на демонстрації вчора були байдужі.
Тищенко казав правду. Лиця, що він їх бачив у пам’яті Вселенського Розуму, суціль виказували внутрішнє напруження, навіть усміхнені. То були обличчя людей, чиє життя висіло на волосинці.
— Хто з наших дожив до цього часу? — поцікавилася лже-Особа, і зараз же Тищенко збагнув, що бовкнув дурницю.
Кому, як не йому, було знати, хто відійшов у потойбіччя, а хто ні.
— Дожив, — відказав водій, не виказуючи подиву. — Я був у нього. Вже близько ста має. А розум ясний — усе пам’ятає...
— То Каламус, — озвався Іван Іванович. — Ми його підтримуємо, як можемо. Правда, школярі тепер уже до нього не ходять...
— Він не прохав у вас іншого тіла для своєї сутности? — поцікавився Тищенко-Компанієць.
— Ні. Він нічого не знає.
Їхали довгим, знайомим Тищенкові з дитинства набережжям. "Дядько", вмостившись на задньому сидінні, час від часу озирався, аби прокоментувати об’єкт, повз який вони проїздили. Так він звернув увагу на незавершене будівництво готелю "Парус", спорудженого посеред річки на намитому грунті; далі, за містом, у промисловій зоні, він показував корпуси двох цехів, де виготовляли наручники і колючий дріт.
— Ми дуже відстали, — бідкався Іван Іванович. — У всьому цивілізованому світі користуються наручниками, а ми досі в’яжемо руки мотузкою. Сором! До речі, можете глянути на їхню продукцію — відчиніть скриньку.
У панельній шухлядці виявилося кілька пар наручників із білої молібденової сталі.
— Надійний інструмент, — зауважив Тищенко-Компанієць.
— Авжеж, — не без гордощів відказав керівник Центру. — Ми тепер не женемося за кількістю. До речі, колючий дріт виготовляють теж із цього металу. Там, де його напинають, клімат вогкий; залізні речі за два-три роки обертаються на іржу.
Лже-Особі показали найбільшу в світі доменну піч, яка, на жаль, стояла на реконструкції, найбільший у світі стадіон. Уже коли поверталися до готелю, Тищенко-Компанієць поцікавився, чи можна йому побачитися з Каламусом. Іван Іванович кинув погляд на годинника, сказав:
— Чом би й ні. До обіду ціла година.
...Водій-секретар припаркував машину біля триповерхового особняка, спроектованого як замок у мініатюрі: панелі викладені брилами граніту, вузькі стрілчасті вікна, наріжна кругла вежа, яка правила мешканцям за солярій. Багатоповерхові будинки, що височіли довкруг, не затінювали особняка — він був немовби патріархом, символом вічності в марнотному сьогоденні. Парадний вхід, куди вели широкі мармурові сходи, виявився замкненим, і керівник Центру повів лже-Особу у двір. За фігурним, із кутого металу парканом, у холодку під липою двоє молодиків грали у карти. Вони лінькувато повели оком на чужих, а тоді раптом посхоплювались і виструнчились.