Фантастичний роман-трилер
ЧАСТИНА ПЕРША
ПОСТУЛАТ ГАУТАМИ
1
За ефективністю виконання найскладніших замовлень кооператив"Експарка" не знав собі рівних. Ядро його складали відомі всьому світу спортсмени — парашутисти, планеристи, володарі призів найнеймовірніших ралі, аквалангісти з унікальними здібностями. Уже в перші роки свого заснування всяк, хто бажав скористатися з послуг кооперативу, мусив записуватися в чергу.
Тим-то нікого не здивувало, що саме цей кооператив, а не який інший, став брати замовлення на транспортування вантажів до космічних об’єктів. Ну, там станцію на Місяць доправлять, у сузір’я Кассіопея — гірниче устаткування, а назад — вантаж церію та лантанових металів. Однак нові види послуг поставили й нові проблеми. Якщо раніше рухоме й нерухоме майно складалося з транспортних засобів і аеродромів, то нині до нього долучилися міжпланетні кораблі, космопорти, скафандри, вартість яких перевищувала вартість великого транспортного літака. І колосальні амортизаційні відрахування... До того ж майно, як і життя співробітників, не наважувалося страхувати жодне агенство.
Зовні кооператив процвітав, але Віталій Тищенко — його ідейний батько — відчував наближення занепаду. І справа була не в зубожінні банківського рахунку — бувало й гірше, а в старінні ідеї. "Експарка" від моменту її заснування трималася не так на технічному облднанні й навіть не так на високому професіоналізмі виконавців, як на ентузіазмі. А ентузіазм живлять лише свіжі ідеї. Свого часу такою ідеєю була космічна діяльність, що вивела кооператив на новий, вищий виток... Та минув час і на зміну тим, хто загинув чи вийшов на пенсію, пропонують свої послуги вже не ентузіасти, а авантюристи, в кращому разі — заробітчани... Тищенко бачив майбутнє свого дитяти... в розпродажі майна.
За такими невеселими думками батька "Експарки" й застали двоє відвідувачів, які зайшли до кабінету після ввічливого стуку в двері. Обидва були невисокі на зріст, один десь пенсійного віку, другий — молодик років двадцяти п’яти. Одягнені просто — картаті сорочки, штани, що не прасуються, кросівки, в руках по в’язці рибальських снастей. З усього видно, рибалили на річці й зайшли в "Експарку" по дорозі додому. "Заслужений батько відважився вручити нам єдиного сина", — подумав господар контори, окинувши пару досвідченим поглядом.
Відвідувачі опустилися в запропоновані їм крісла, залишивши біля дверей снасті. "Скромні люди, — відзначив подумки Тищенко, — інший поспішає розсістися, закидає ногу на ногу... А ці почуваються в гостях..."
Голос подав літній:
— Незвично якось... Така велика організація, а тулиться в підвалі.
"Так... Зараз я відіб’ю у вас охоту найматися в "Експарку", — подумав Тищенко і сказав:
— Кошти на будівництво офісу були. Але ми на раді директорів ухвалили передати їх дітям і вдовам наших загиблих товаришів... А чим погане це приміщення?
Літній чоловік ледь помітно посміхнувся. У світло-сірих очах його з’явилася поблажливість. Він, мабуть, розкусив господарів маневр.
— Та я — нічого, — відказав. — Приміщення, як приміщення... Просто в очі впадає невідповідність низької стелі високим діянням організації.
Він мав тихий, але виразний голос, голос того, хто не звик говорити на вітер. До того ж у словах його не було лестощів. Господар відчув це інтуїтивно. Тим часом літній провадив далі:
— Ми прийшли до вас не найматися на роботу, а навпаки — як замовники. Нам треба розшукати одну особу.
Тищенко приготувався слухати, та спочатку він витяг із шухлядки столу картку і подав літньому.
— Це візитка фірми "Детектив", — пояснив. — Там спеціалісти найвищого класу. Добудуть вашу особу хоч із того світу.
— З того світу? — В очах відвідувача з’явився холодок. Такий самий холодок Тищенко зауважив і в чорних, з дивним блиском очах молодика. Повагавшись, літній сказав: — Ні, з того світу не добудуть.
Бажання спекатись відвідувачів як не було. Господар раптом помітив, що в обличчях обох чоловіків не вгадувалося жодної спільної риси. Зате їх поєднувало щось значно більше... Він зауважив, тамуючи посмішку:
— Але ж "Експарка" не має досвіду, як проникати в потойбіччя.
— Нас не цікавить увесь кооператив, — мовив поважно літній чоловік. — Нас цікавить лише один з його членів, а саме — ви.
— Я-а!? — здивувався Тищенко. — Але ж мені пізно вже займатися оперативною роботою. Вік... А чому, власне, я?
Відвідувач мить повагався.
— Чому ви? З усіх, кого ми знаємо, ви єдиний, хто розробляв і особисто здійснював ризиковані операції на землі, під водою і в космосі. Ви пройшли апробацію ризиком, а головне — незвичайністю ситуацій. Ми вивчили всю пресу про "Експарку", не поминаючи відео. Ви наділені талантом не втрачати самовладання за будь-яких обставин.
Тищенко не був про себе такої високої думки. Він добре пам’ятав, як похололо всередині, коли він слідом за всюдиходами, скинутими на парашутах, і сам стрибнув у білу безодню. То був перший експорт в Арктику, що й дав назву кооперативові. Тим часом слова відвідувача, що прозвучали не як лестощі, а як формальна констатація, зняли офіціоз.
— Не знаю, на що ви мене сватаєте, — мовив господар, — але, судячи з суворого добору, це має бути щось особливе...
— Особливо відповідальне, — підказав літній.
— Але ж для виконання серйозних операцій самого тільки досвіду замало. Потрібні ще певні сили, що їх природа дарує людині лише в молодому віці. Це і зір, і слух, і реакція... В "Експарці" пенсійний вік — тридцять п’ять років. А мені, як вам, мабуть, відомо, тридцять сім.
Відвідувач по-доброму всміхнувся. Мовляв, мені б твій клопіт.
— Для діла, на яке ми вас запрошуємо, ці якості зовсім необов’язкові... Ну, то як — згода?
Тищенка не бентежило, що чоловік не поспішав розкривати карти. Він давно спостеріг у замовника особливість зволікати, коли наставав час утаємничувати в справу. Чи потайливістю, а чи фаталізмом те можна було пояснити...
— Але ж я не знаю, про що йдеться, — нагадав господар.
Літній збентежено посміхнувся.
— Авжеж, авжеж... Але перед тим, як поінформувати вас, ми повинні мати гарантії, що в разі, якщо ми з вами не дійдемо згоди, таємницю замовлення не буде розголошено.