З погляду вічності

Страница 44 из 76

Загребельный Павел

Назарько лютився і від злості нічого не помічав, але Шляхтич був спокійний, він сумирно простував поперед своїх охоронців, йому раптом захотілося запам'ятати всі подробиці трагічного цього поранку: і сонну тишу садків, і проводнену сірість неба, і обнизаний балконами цегляний будинок Калмика, а ще він ніяк не міг одірватися думкою від своєї Тетяни, тихої й відданої Тетянки, яка любила його невідомо й за що; тільки тепер він збагнув, яке то щастя, щоб жінка любила такого, як він, чомусь ніколи не думав про це, вважав, мабуть, себе аж он яким і лише сьогодні, коли до його плеча доторкнулася чужа рука і він побачив над собою два казенні картузи і дві пари очей, що світилися невблаганністю, він раптом здивувався і злякався, що Тетяна могла полюбити його такого, досі не покинула і ще й ждала дитини — дитини від нього! Тому й не став чинити опору, боявся потривожити Тетяну, поцілував їй руки, пішов не озираючись. Назарько звивався, як вуж, його вимушені були "стриножити", Шляхтич же ішов спокійно, винувато поглядав на Глиняну гірку, гнітив йому серце спогад про Тетяну, яка залишалася тепер сама, може, й назавжди, бо якщо він і повернеться коли-небудь, то невідомо, чи вона його прийме, чи залишиться колишньою Тетяною,— ніщо не повторюється: ні молодість, ні перші поцілунки, ні довірливо-докірливі погляди сірих, як оце передранішнє небо, очей. Ніщо й ніколи!

І тоді він побачив Калмика. Калмик стояв на своєму балконі, стояв, як і десять чи двадцять літ тому, для Калмика ніщо не змінювалося, він дивився на Глиняну гірку з такою самою злою цікавістю, як то було ще до їхньої приспівки "за гривеник на трьох"; Глиняна гірка слугувала за сцену вічного театру життя, а Калмик був тут глядачем і режисером водночас, він вдоволено спостерігав, як пересуваються на сцені актори, приведені в дію його злою волею, він насолоджувався своєю підлістю; це Шляхтич збагнув умить, сумнівів не могло бути; Калмик продав їх обох за свого вибитого зуба; його не брали, та й не могли брати, він лишиться на Глиняній гірці для нагадування про їхню ганьбу й приниження,— цього Василь не міг витерпіти. Він забув про Тетяну, про свою тимчасову покірливість, про свій нетривалий сум, про тихі садки й сиве небо над заводом, все в ньому мовби загарчало, він одним пострибом опинився коло стіни цегляного будинку, під самим балконом у Калмика, так ніби мав намір зірвати балкон разом із його хазяїном і розтоптати свого вчорашнього друга, змішати з уламками цементу й заліза. Закричали міліціонери, але Шляхтич нічого не чув. Поки вони видобудуть із своїх розстебнутих кобур нагани, поки будуть цілитися — го-го! За цей час багато можна встигнути. Він підстрибнув, намагаючись вхопитися за балкон, але не дострибнув. А міліціонери не стали діставати наганів, вони надбігли з двох боків і спробували схопити Шляхтича. Він відкинув їх легко, мов кошенят. Тоді тим двом на підмогу кинулося ще кілька. Шляхтич зрозумів, що йому не дадуть так легко дістатися до Калмика, притулився спиною до стіни, виставив наперед руки, легко відкинув ще двох міліціонерів, потім трьох, вони налітали на нього купою і так само купою відлітали, в цьому чоловікові було стільки сили, що її вистачило б на цілий гурт людей, а ще сила та була помножена на злість, міліціонери летіли з-під стіни, як пір'я з подушок, їм будь-що хотілося подолати Шляхтича і то якнайшвидше, тут уже не йшлося про здоровий глузд, семеро нападало на одного і квапилося не через те, що той один міг утекти чи зникнути, вони б могли викликати собі на поміч ще семеро, але в них теж прокинулася бійцівська впертість, їм хотілося довести цьому заюшеному велетню свою силу — і нічого їм не вдавалося зробити.

Назарько вдоволено стежив за Шляхтичем.

— Дай їм, Васю, дай!

Навіть Калмик підійшов до краю балкона й з цікавістю приглядався до того, що діється внизу, він ніколи не належав до поборників сліпої сили, не любив отак перти напролом, як міліціонери, завжди вмів знайти обхідні шляхи, досить легко знайшов таку стежку й у цій ситуації, несподівано для всіх крикнув: "Шляхтич, держи!" — і, коли Шляхтич на мить задер голову, стрибнув просто на нього, збив Василя з ніг тягарем свого тіла; міліціонери накинулися на поваленого — і за хвилину він "стриножений" так само, як і Назарько.

Їх судили в тому самому місті, де проведено було операцію по вивезенню сейфів, Назарькові й Шляхтичу дали справжні, а Калмикові — умовні роки; Калмик повернувся на Глиняну гірку, а два його товариші поїхали на казенний кошт далеко-далеко щось там пиляти і, може, щось там будувати.

Про те місце розповідалося без подробиць. Бо похмуре місце вимагає похмурих подробиць, а в цій історії вже сама людська несправжність становить занадто непривабливу частку, щоб її побільшувати сторонніми несуттєвостями.

Відзначалося лише таке. Передовсім Назарько й Шляхтич стали некоронованими володарями того місця серед таких, як і вони самі, скориставшись зі своєї нелюдської сили й сміливості, щоб учинити "державний переворот", бо якась група там володарювала до них: трони, як відомо, ніколи не гуляють. Влада над собі подібними давала Назарькові й Шляхтичу довір'я з боку начальства офіційно визначеного. Довір'я й привілеї. Бо привілеї існують завжди, як матерія і енергія. Тому коли хтось їх втрачає, то інші набувають. Незнищувальність і незникомість привілеїв породжує боротьбу за них, Назарько й Шляхтич якщо й не знали цього, то принаймні відчували і діяли безпомилково. Але, опинившись у привілейованому становищі, вони відчули, що їм все ж таки бракує третього, бракує підказувача, навчителя, бо ця постать так само вічна, як і привілеї в будь-якому людському середовищі. Віроучительного вербування тут не вимагалося. Бо кожен побіг би до їхнього товариства на один лише посвист, на кивання пальцем, на скинення бровою. Вони вибирали собі третього самі. Довго й непомітно. Обидва зупинилися на Гризодубові. Це був колись значний працівник лісового господарства, прізвище його, ясна річ, було якесь інше, але тут прозвали його так, почувши про рекордний перельот льотчиці Гризодубової; ці люди були дуже чутливі до героїзму, вони відразу збагнули висоту подвигу молодої жінки і її подруг, і ось, щоб виказати свою зневагу до цього чоловіка, який мав колись усе: вищу освіту, керівне становище, родину, щастя — і став на шлях злочинництва невідомо чому, безпричинно, не вимушений життям, як усі вони, "благородні жулики",— для повноти свого глумління над цим невдалим інтелігентом вони й прозвали його Гризодубом. Ще був у цьому прізвиську натяк на злочин Гризодуба, про який той охоче, з якоюсь наївною радістю розповідав усім.