— Мене хотіли бачити ?..
— Та нуда ж... Спізнився, розумієте. В район попав... А потім шукав вас. Увесь сквер оббігав ...
— Який сквер ?.. Що ви мелете ?
— Я не хотів цього... Я хотів тільки записку...
— О, цього ще не доставало... Що я вам, сестра, товариш, знайома ?..
— Не знайомі, звичайно... Одначе ж, ви писали до мене?
— Що?!?
— Писали до мене записку ?..
Я поліз у кешеню, витяг записку і вголос прочитав: "Вісім годин. Комсомольський сквер".
— Ваша ж записка ?..
Вона вихопила записку в мене з рук, здивовано на неї глянула, потім на мене, потім знову на записку...
— Моя... Але як до вас вона потрапила ?..
То вже вам краще знати ...
— Вона ж тут от лежала ... — Валентина Іванівна підійшла до вікна й положила записку на підвіконнику.
Я теж підійшов до неї:
— Не знаю. Мо, і лежала, а тільки записка, я це добре бачив і не помиляюся, вилетіла з вікна, і я ще в повітрі вловив її в руки.
— Не брешіть!.. Ніякої записки вам я не кидала ... Я тільки причинила швидко вікно, а___
Це кажучи, Валентина Іванівна показала, як вона зачиняла вікно.
—... а записка лишилася ... Де ж вона знову поділася ?.. Ви взяли ?..
— Ні — ні, не брав...
—. Де ж вона ?.. — Валентина Іванівна кинулася шукати записку, але її не було. Потім знову відчинила вікно й глянула на вулицю. І раптом як зарегоче ... Підбігла до ліжка, впала на подушки й почала качатися від сміху. Я довго стояв і, вилупивши очі, дивився на неї. Потім зиркнув по хаті й нарешті глянув у вікно на вулицю і... в темноті на тротуарі біліла записка... І я зрозумів усе. Схопив хутко кашкета — і в двері... Коли ж на дверях Валентина Іванівна враз мене схопила за руку:
Підождіть, товаришу !.. Думаєте так і втекти"? Стривайте!
Я пересту нив з ноги на ногу:
— Пробачте, але мені треба йти ...
— Встигнете. А зараз___
Вона хотіла ще щось сказати, але замість слів залилася істеричним реготом. Повисла мені на руці й довго сміялася... Потім, трохи пересміявшись, потягла до столу й посадила на стільці:
— Сидіть, будемо зараз вечеряти !
Сів я і сиджу.. . Соромно зробилося по нікуди. Нарешті став вибачатися:
Повірте, Валентино Іванівно... їй-бо, я помилився !.. Здалося, що___
— Що ж вам здалося ?..
Ну, як би вам сказати ?.. Іду, дивлюся — ви посміхайтеся ... Оглянувся — посміхайтесь ... Нуг й подумав, грішним ділом___
— Що я зацікавилася вами ? Ха — ха — ха!.. Так ?
— Та нуда... Біс же йоі о знав...
— Вірю, вірю, товаришу! Я дійсно посміхалася... Не до вас тільки ... Ви мені, звичайно, пробачте... Я з вас сміялася: іде джентльмен по вулиці, цеб-то вн, товаришу, англійське вбрання на ньому, бриль і... онуча на аршин із ботинка волочиться ...
— Що?!?
— Нічого! Ніпіте чай, а то прохолоне...
Харків Жовтень 1927 р.