— Не проводь мене, мамо, ні к чому це! Сам дорогу знайду. Та й дощ іде...
— Дивись! — спроста сказала мати. Краплі густо і зі стуком ударили в шибу, і вони на мить повернулись у той бік. Стояли одне навпроти одного. Мати відчула, як сльози душать її, але стримувалася. Підійшла до сина й поцілувала.
— Може, я й справді нетеперішня, як ти сказав, —мовила вона, — але одного, синку, бережись: не стань походячим...
— Що значить походячим? — звів він брови.
— Ну, ти ж сам сказав: як покотиполе.
— Не безпокойсь, мам. Я знаю, що мені в жизні нужно достать.
— Ну, то дай Боже! — зітхнула мати. — Коли що —вертайсь...
"Це вже навряд", — подумав він, дивлячись поверх її голови, а очі його знову стали, як сірий кисіль.
І тут він відчув раптом, що вже довше не може бути в цій хаті, що йому душно тут, нема чим дихати, що душить тут його щось, випихає. І тут якась велетенська рука взяла раптом від порогу віника, і той віник дивно почав виростати, доки не став висотою в людину. І та незнана велетенська рука махнула тим вирослим віником — шалений вихор підхопив Івана, зі стуком розчинив двері і вижбурнув із них Івана в болото. Сам же він відчув, що зробився зовсім маленьким, якимсь ліліпутом чи що, і валізка його стала ліліпутська, і форменний картуз, до якого було прикріплено значок: перехрещеного молотка з гайковим ключем; і він, Іванець, побрів через болотяну річку, намагаючись швидше вирватися із двору на вулицю, де принаймні був брук. Але щось його зупинило. Він озирнувся й побачив, що прив'язаний до хати якоюсь прозорою, але міцною ниткою, ніби пуповиною. Рубонув ту нитку рукою і відчув звільнення, тож побіг, тягнучи валізу із двору геть. А там, на вулиці, він також змушений був зупинитися, бо щось понудило його обернутися. І те, що він побачив, змусило його скрикнути: не хату свою, розвалюху, він уздрів, а щось схоже на велетенську жінку в одязі, загорнутому під груди. Та жінка лежала, широко розставивши в колінах ноги, і замість лона в неї були відчинені двері — саме ті, в які так немилосердно вимів його у світ велетенський віник.
Падав дощ і змивав прозору кров із породіллі і новонародженого. Дощ мжичив, повиваючи горби холоднуватим сірим туманом. Річка лежала в руслі, ніби нежива, а по ній витанцьовували негритянського танка дощові чоловічки.
Іван вийшов на шосівку, в одній руці тримав валізу, а в другій — авоську із загорнутим у газету сидором. Дощ заморошував йому очі, іще більше наливаючи на них сірої води, а по пластмасових щоках текли патьоки. Формениий картуз на голові набрякав, мов гриб, і чавив на голову, ніби спресовував у ній мозок. Новонароджений ішов не озираючись, його помалу забирала із собою далеч, покривала дощовим туманом, і здавалося, що ця дрібненька постать — ніби блукаюча в часі патериця — сама патериця без подорожнього.
І був вечір, і був ранок — день восьмий...
ОПОВІДКА ТРЕТЯ
ПРИТЧА ПРО ІВАНА ПОХОДЯЧОГО
ЧАСТИНА друга
АКТ ШІСТДЕСЯТОГО РОКУ
Ніхто із пожильців околиці не міг сказати, де носило Івана, що його вони кликали Походячим, і чи вітри його ганяли з місця на місце, чи поїзди; мати ж його не любила говорити про те, хіба що заявляла, зітхаючи: "Носить його нечиста сила!" Ніхто із пожильців околиці не знав до ладу, що воно таке, ота "нечиста сила", бо в ті часи, про які оповідається, в нечисту силу не дуже й вірили, а існує один непереступний закон: коли в нечисту силу не вірять, то вона не з'являється, тобто її тоді, може, й нема. Вірила в ту нечисту силу, але зовсім не вважаючи її нечистою, хіба одна тільки бабця, яку звали Пуця, і то через те, що вона, зустрівши дітей, часом лоскотала їх під підборіддям і казала лагідно: "Пуцю, пуцю!", — і та бабця інколи хворіла на світовий смуток, а раз так, то, щоб той смуток її не з'їдав, треба було їй щоденного влиття в себе гаряченького, що вона робила напрочуд старанно, ніколи про те не забуваючи. А коли вона в себе вливала, в неї замість крові починав текти в жилах вогонь, ото він і спалював на певний час її світову скорботу. Так от саме до цієї бабці й приходили вряди-годи "гарні хлопці", як вона декому з сусідів признавалася, чорні тілом і з червоними очима, і ті "гарні хлопці" мали тільки одну ваду: у них замість ніг були ратички, а ще й другу ваду — ззаду в них висіло по хвостярі з китичкою. Але ті "гарні хлопці", здається, поки що до нашого Івана стосунку не мали, і я розповідаю про них тому, щоб наперед читача зінфор-мувати, що нечиста сила таки є. Отож та нечиста сила
року 1960-го принесла на околицю і поставила у вуличне болото, а творилося те восени і в дощ, чоловіка у плащі і в кепці із пластмасовим обличчям та пластмасовими руками, і дощ відразу ж застрибав по його плечах та й по спині. Кепка в нього низько насувалася на обличчя, великий із горбинкою ніс відразу ж став мокрий, а сині вуста розсунулися, але то зовсім не була сентиментальна усмішка від зустрічі із рідними місцями. Дощ бився об кепку, об козирок, заляпував обличчя, але це зовсім не дратувало Івана — лице його й очі були незворушно спокійні; а погляд тих очей, у яких було налито сірої води, обнишпорив усю вулицю: ряд будинків під бляхою, в одних — червона, в других — брунатна, а в третіх бозна-яка, а ще лискуча від багна дорога вулиці. Ті хати розкладалися в один ряд, з другого — круча до річки, заросла бур'яном та дерезою, а річка була десь такої барви, як Іванові очі, бура від стічної води, збухла і на позір холодна.
Іван засунув руки в кишені і сплюнув. А тоді пішов болотом, не вибираючи стежки, — мав на ногах міцні кирзяки. Небо низько пливло над землею, пахло розмоченим ґрунтом, мокрим замлілим деревом і ще чимось кислим. І треба було саме в цей момент статися, щоб на вулиці опинилася і згадана бабця, яку називали Пуцею, — маленька, як жучок, і, як жучок, чорна. І от коли та бабця глянула на Івана, то їй стало весело й радісно, аж вона оголила беззубі ясна і безгучно засміялася, а того було дві причини: по-перше, вона вже влила в себе сьогодні гаряченького і в її жилах нуртував вогонь, а по-друге, їй увіч здалося, що цей чоловік хоч і невідь-де взявся, але зовсім із неба не падав, а радше виліз з-під землі, розгрібши її, як воду, ніби той нурець, що сховавсь у річку, а тоді вистрілив собою в повітря. А ще здалося бабці Пуці, що цей чоловік трохи схожий на отих "гарних хлопців", що до неї приходять, хіба що одне було несхоже: приходили не менше як по два, а тут він був лишень один, та й хвоста в нього не було примітно, але ту річ можна було б якось і сховати. Тож бабця Пуця стала серед болота вулиці, очі її щасливо засвітилися, зробилися хитренько-лагідні, і вона сказала сакраментально: