— Ох, ти весь мокрий! Розбирайсь, сушиться будемо! — заклопоталася мати. — Зараз розгориться в плиті.
— Да, погодка дряна, — сказав він, розглядаючись. — Іду, а у вас тут нікакой цілізації, как було болото, так і осталось.
— У нас усе по-старому, — сказала мати.
— Хуже, — мовив він, скидаючи мокрого плаща і струшуючи кепку.
На ньому були вимнуті й брудні китайські штани, всунуті в кирзяки, благенький потертий кортовий піджачок, з-під якого виглядала несвіжа сіра сорочка, а там, де тупцювався, натекло води й наклалося болота. І він, топчучи те багно й розмішуючи з водою, що натекла, почав кострубато й сердито розказувати, як до нього приліпилася ота бабця Пуця і як вона вихопила в нього кухля з пивом.
— Це вона пошуткувала, — сказала мирно мати.
— Не люблю таких шуточок, — мовив він сердито, і його пластмасове обличчя аж червоне зробилося. —Хороші мені шуточки!
— Нещасна вона й покинута, — тихо сказала мати. — Ото по людях і побирається. Не доведи, Боже, дожить до такої старості. Вона як побачила тебе, зраділа й до мене прибігла по такій негоді.
— Прибігла, бо хоче випить за дурнячка! — сердито буркнув він.
— Хоче, — зітхнула мати. — Бо що їй, бідашці, остається... Роззувайсь та проходь у хату, а я тут швиденько сображу.
І тільки тепер він побачив свої кирзяки й багно, що його наніс.
— Нічо, нічого! — помітила його погляд мати. — Я зара приберу!..
Вогонь у грубці вже розгорівся і весело гув. Мати зняла з плити кружальця, що прикривали отвір, накладаючись одне на одне, і поставила сковорідку. Кинула смальцю, і жир поплив, тягнучи за собою мокрий слід, Іван звільнивсь із мокрих і важких кирзяків і вступив у капці, а тоді підтяг ослінця до плити, бо весь був просяклий вологою та холодом, розчинив дверці — гаряче тепло дихнуло йому в обличчя, і те обличчя, освітлене нерівними червоними спалахами, закостеніло, ще більше подобаючи на пластмасове.
— Довго ти їздив, синку! — журно сказала мати. — І що виїздив?
— Шо виїздив? — перепитав. — Може, й нічо!
— Чи ж я тобі не казала?
— Нє, што-то виїздив, — мовив він, карбуючи слова. — Кої-шо пойняв, а кої-шо нє!
Смалець на сковороді почав шкварчати — мати розбивала яйця. Шкарлупка тріскала, мати розламувала її, і яйце розпливалося на сковорідці, світячи сонечками жовтків. Іван поставив лікті на коліна і простяг розчепірені пальці до вогню. Жовто-червоні виграви грали на його обличчі.
— Пойняв, мам, що ти правильно казала: добре там, де нас нема, — мовив він. — А ще пойняв, шо мір наш — бардак і навозна куча. А ми в тій купі — черви. Да, багато я пойняв. А не пойняв одно: зачем усьо ето?
— Шо це ти кажеш? — здивувалася мати.
— Простиє вещи, — відповів він. — Мір, кажу, —бардак, а люди — звєри. І пожирають друг друга, і світ пожира їх. От шо я пойняв...
— Недобре тобі жилося? — скрикнула мати.
— Укалував, як раб, і довкалувався, що оце на мені, — він показав на піджачок і штани.
— А мені сьодня сон був, — сказала мати, поливаючи кислу капусту з кришеною цибулею олією. — Все таке біле, наче зима прийшла. І я вся в білому, а назустріч мені по стежці ти ідеш. І тоже в білому, веселий такий. І жінка за тобою йде, гарна така, і дитя... Я встала — кіт умивається. Потім ніж падав. По тому бабця Пуця прибігла.
— Це коли шо сниться, то в жизні буде наоборот, — сказав він.
— А, може, й нє, — мати полила в його бік синявою погляду. — Ти назовсім додому?
— Не знаю, — сказав понуро. — Розсмотруся...
— Шо ж ти нічо не писав?
— А що писать? — зирнув на неї холодно. — Не пишу, значить, жив-здоров. Коли б щось случилось — написав би або тобі сообщили б... Тяжкий я до писання, льогше мені машину дров нарубать.
Рипнули сінешні двері, щось у сінях завовтузилося, тоді повільно, обережненько розхилилися двері хатні, в них просунулося ошкірене личко бабці Пуці.
— Можна зайти? — спитало личко.
— Принесла?
— Канєшно, — вступила в хату бабця Пуця. — Я така, що з-під землі достану, коли тра. Ото я з-під землі й достала. О!
І вона, як фокусник, вихопила з-під пахви пляшку, заткнуту гумовим корком, і врочисто виставила її перед собою, збовтуючи сиву рідину. А тоді й засміялася, і Йван, скосивши око, подумав по-дурному, що зовсім так само сміялися до нього й кішка, і собака, що їх він перестрів. Тоді перевів очі на ноги бабці Пуці і побачив, що її шкраби зовсім чистенькі, хіба трохи було болота біля підошов.
— Коли ви такі проворні, — сказала мати, — то сідайте з нами поснідайте.
Іван на те слово скривився, бо йому зовсім не хотілося снідати в товаристві цієї відьми, але бабця Пуця на його скривлену фізіономію не зважила, вискочила зі своїх шкрабів і пішла, м'яко ступаючи порваними простими панчохами, з яких вилазили зовсім чорні, ніби скручені із жилля, пальці із несподівано білими нігтями.
— Спасибочки, — заспівала вона тоненько. — Така ви добра женщина, Марусю, на вдівлєніє! Не вам мені казать: я мов та коза-дереза — піду через гребельку, ковтну якусь крапельку, піду через місточок, зірву листочок. Отак, бідолашка, я й живу!
І вони обоє, мати Йванова Марія і бабця Пуця, скрушно зітхнули в той час, як Іван зирнув на них з-під лоба: зовсім не подобалася йому ця бабця Пуця — ніяк сьогодні від нього не відчепиться.
Сиділи втрьох за столом: Марія дивилася з любов'ю на свого сина, який світив мертвим пластмасовим обличчям; бабця Пуця так само з любов'ю дивилася на пляшку, заткнуту гумовим корком, в якій завмерла сива рідина — згусток оцього дощистого й туманного дня, — і в неї нервово тремтіла нижня губа, та й руки ледь-ледь. Іван же сидів за столом поважно й незворушно, дивлячись у вікно, за яким царював дощ у тумані, і цей туман уціджувавсь у хату й розмивав у ній такі знайомі речі, які за ці десять років ані зрушили з місця, ані позмінювалися, хіба шафа мала більше шашелевих дірочок, та й менші дверці в неї не зачинялися, а ще годинник не цокотів, маятник його і стрілки мертво позавмирали, а до гирі вже не чіплялися ножиці, бо ні для чого це було. І йому здалося раптом, що час і справді зупинився в цій хаті, і ця хата зупинилась у часі, і мати його Марія, і ця несподівана їхня гостя, бабця Пуця; тож він, коли тут залишиться, також зупиниться в часі, а саме це колись його застрашило, тому й рушив у світ, але й там, у світі, раптом збагнув, що не хата і не люди в ній і довкола зупинилися в часі, а світ, і саме цей зупинений у часі світ і жахнув його найбільше, тому й кинувся він сюди, адже це було єдине місце, куди міг повернутися.