ВУЙКО ДОРКО
Зеленим лісом, що купався у проміннях весняного сонця, переїздив грюкочучи залізничний поїзд, полохаючи безжурні пташки, що на гілках дерев своїм щебетанням величали чарівницю весну.
В переділі вагона третьої кляси сиділи двоє: один із них мав з тридцять кілька літ, другий був значно молодший.
— Яким любим холодком повіяло з лісу! — говорив
молодший.— Отут би тепер перебути весну, а не в столиці. Правда, пане директор?
— Авжеж! — відповів пан директор.— Що ж робити, коли годі?
Товариш директора виглянув крізь вікно, коли в сій хвилі розкотився проймаючий свист локомотива.
— Ось уже й моя стація близько,— замітив він.
— Нащо вам тут висідати, пане Іванський? — питався пан директор.— Справу свою завтра полагодите, а тепер їдьте зі мною на весілля. Адже мій брат просив вас. Ще кілька стацій — і будемо в Волі.
— Годі, мушу нині бути у родини. Тепер південь, може, до вечора впораюся, то ще приїду нічним поїздом на весілля, на сам бенкет. До Волі від стації далеко?
— Два або три кілометри.
— Може, приїду, не знаю. Боюся тепер всяких забав, бо після них чоловік два дні не може отямитись,— говорив Іванський,— а в мене, знаєте, робота, школа, іспит... Соромно вже слухати від кількох літ, як мене величають професором, коли я тільки заступник учителя.
— А там буде багато дівчат із округи,— заохочував пан директор.— Ви, мабуть, округу Волі трохи знаєте?
— Торік був я в Середліссю, недалеко Волі. Там учитель — мій свояк.
— А священик — мій свояк далекий,— говорив пан директор.— Давно вже з ним я не бачився.
— Має дуже милу доньку,— замітив Іванський.
— То вже, мабуть, доросла панна, бо я не бачив її кілька літ.
— О! Вже пора би їй заміж! — І пан Іванський усміхнувся.— Та ось уже поїзд став. Панна Маня буде, певно, на весіллі?
— Не знаю. Приїдьте, коли буде можна,— просив іще пан директор.
— Не обіцяю, але буду старатися. На всякий випадок поздоровіть від мене брата з весіллям.
Учитель Іванський попрощався з паном директором і вийшов із вагона.
Поїзд постояв хвилину і покотився дальше по лискучих проти сонця шинах, наповняючи воздух і грюкотом, і густим, немилим димом. Пан директор вийняв із кишені тютюн, закурив собі і став читати часопис.
На станції у Волі ждали на нього коні від о. Горецького, в якого брат пана директора найшов собі товаришку життя.
— Там уже так ждуть на вас! — говорив парубок, що поводив кіньми, до директора.— Я ще рано приїхав по вас на станцію.
— Нічого не шкодить,— відповів директор, сідаючи на віз.— Ви курите?
— Або що? — питався парубок.
— Ось вам цигаро, закуріть — і вйо!
Парубок устромив грубе цигаро в рот і затяв коні. Дорога була недалека. Бистрі коні несли легкий візок по пухкім піску, мов глузували собі з такого малого тягаря. Не минуло більше як чверть години, коли на широке подвір'я о. Го-рецького заїхав візок із паном директором. На привіт його вибігло з дому кількоро осіб на ґанок і прискочило зараз до воза.
— А! Вуйко Дорко! Вуйко Дорко! — вітали його.
— Ми вже навіть думали, що не приїдете.
— От, тяжко було старому кавалерові вибратися на село,— виправлявся вуйко Дорко, що, очевидно, у рідні не мав величного титулу пана директора.— Стілько роботи! Як же маєтесь?
Поки парубок виймав із воза тяжку валізу, вуйко Дорко вітався з братом та зі свояками.
— Отже, то ви — вуйко Дорко! — казав о. Горецький, цілуючись із паном директором, якого перший раз бачив у житті.— Я вже стілько про вас наслухався!
— Коли хто такий громадський вуйко, як я,— жартував директор,— то про нього і ціла громада знає дещо сказати.
— Просимо до хати!
— А зі мною не привітаєтесь, вуйку? — обізвалася якась весела панна, що появилася на ґанку.
Вуйко видивився здивовано на панну, подав поважно руку, але так і видко було по нім, що не пізнав її.
— Не пізнаєте мене? — питалася вона.
— Ні...
— Я донька тітки вашої з Середлісся, Маня. Ха-ха! Як вуйко дивується!
— Ви змінилися дуже,— уважив пан директор.
— Вуйку, до мене не можна говорити "ви", бо я буду гніватися на вас. Кажіть мені "ти".
— Добре, але й ти мені мусиш "ти" казати, інакше я не пристаю.
— Згода. Отже, вуйку, скидай пальто і ходи обідати. Ні, якось мені не випадає вже казати "ти". Ви вже... не гнівайтесь...
— Ага, я вже старий, сивий! — усміхався пан директор.— Тільки ще ім'я Дорко нагадує давні молоді часи. Пора би вже мене Теодором звати.
— Та який ви старий, вуйку! Маєте вже з тридцять п'ять літ?
— Ого! Вже на тридцять сьомий пішло; волосся снігом припало. Біда мені з сією завчасною сивиною! — нарікав вуйко жартовливим, добродушним голосом.— Був чоловік чорний, як крук, а тепер уже стає білявий.
— Тепер ви, чи там ти — голубчик сивенький,— жартувала весела панна.— Ну, ходи, вуйку... Я вже буду тикати, так ліпше, правда? Обід для тебе вже готовий. Я тут заступаю господиню; знаєш, весілля занадто великий клопіт для одної господині...
Вуйко Дорко поговорив іще кілька хвиль то з ріднею, то зі знайомими і пішов за панною Манею. Ще не вспів сісти за стіл, коли вона принесла страву.
— Може, вип'єш горівки перед обідом? — питалася дівчина.
— Ні, я не п'ю.
— Що ж чувати, вуйку? Ми вже так давно не бачилися!
— Справді, вже з п'ять літ.
— Вже шість літ. Пам'ятаєш, як на різдво був ти й нас? Панна Маня сіла собі коло вуйка.
— Пам'ятаю,— відповів вуйко.— Яка ти тоді була весела! Ти, видко, все така сама.
— І не зле мені з, тим, хоч, правду сказавши, пора би мені вже споважніти.
— А то чому?
— Як-то чому? Адже я вже не підросток! Двадцять два роки маю; але ви... ти, вуйку, не кажи сього нікому, що я вже така стара панна. Якби хлопці дізналися, відцурались би мене, знаєш, які вони!
— Не бійся, не скажу нікому.
— Чому так мало їси?
— Не можу більше! Так душно.
— Що ж ти поробляєш? Видаєш книжки, "Письмо для народу"... Я читала дещо з того, що ти видав.
— Що можу, то роблю.
— Ба! Але то гроші коштує.
— А ти як хотіла — без грошей?
— Маєш який зиск зі своїх видавництв? Вуйко Дорко засміявся.
— Зиск мати з видавництв у нас, у русинів!
— Пощо ж їх видаєш? — питалася Маня.
— Хтось же мусить видавати,— відповів поважно.— Література розвивається, читачів щораз більше. Що тепер заважають мені мої видавництва в хаті, то дарма. Помалу розійдуться.