4.
Таміна зі своїм чоловіком покинули Чехію нелеґально. Вони приєдналися до туристичної групи, яка під патронатом державного туристичного бюро вирушала на море до Юґославії. Прибувши туди, вони покинули групу й подалися через Австрію на Захід.
Щоб не привертати уваги в туристичній групі, вони взяли з собою лише по одній великій валізі. Величенький пакунок, в якому була їхня кореспонденція та нотатники Таміни, в останню мить вирішили не брати. Якби поліцейський окупованої Чехії відкрив їхній баґаж при митному контролі, одразу би викликало підозру те, що, їдучи до моря на чотирнадцять днів, вони везуть із собою весь архів свого інтимного життя. А оскільки вони знали, що їхнє помешкання буде конфісковане державою, то не хотіли залишати в ньому пакунок, а сховали його в свекрухи у покинутий письмовий стіл, який належав покійному свекрові.
На чужині чоловік захворів, і Таміна лише дивилася, як він повільно згасає. Коли помер, питали, чи вона хоче похоронити його в землі, чи спопелити. Відповіла, аби спалили. Питали її, чи хоче зберігати його попіл в урні, чи розвіяти за вітром. Не мала дому, а тому злякалася, що все життя носитиме чоловіка, немов ручний баґаж. Тому сказала, щоб його розвіяли за вітром.
Уявляю собі, як світ, наче мур, росте довкола Таміни вверх, а вона — то лише газончик внизу на дні. На цьому газончику, мов єдина троянда, росте спогад про чоловіка.
Іноді я уявляю собі, що Тамінине існування (яке складається із подавання кави й наставляння вуха) це пором, що пливе по воді; а вона сидить на ньому і дивиться назад, лише назад.
Останнім часом її доводило до розпачу те, що минуле стає чимраз блідішим. Від чоловіка їй залишилось кілька фотографій з паспорта, всі решта залишились у конфіскованій квартирі в Празі. Вона дивиться на затерте фото з відірваним краєм, де її чоловік у фас (немов злочинець, якого знімав судовий фотограф) і не зовсім подібний на себе. Щодня Таміна виконує над тією фотографією певні духовні вправи: намагається уявити чоловіка в профіль, у напівпрофіль, у чвертьпрофіль. Подумки повторює лінії його носа, бороди, й щодня жахається того, що в цьому уявному малюнку з'являються суперечливі місця, де її пам'ять вагається.
Під час цих медитацій Таміна намагалася уявити його шкіру — її колір, усі дрібні дефекти, прищики, нарости, ластовиння, прожилки. Це давалось нелегко, іноді було неможливим. Фарби її пам'яті були непридатними для відтворення людської шкіри. Це змусило її застосувати особливу техніку згадування. Сидячи проти якого-небудь чоловіка, вона починала дивитися на його голову, як на матеріал для скульптури: не зводила з нього очей, подумки перемодельовувала обличчя, надаючи йому темнішого відтінку, розміщуючи ластовиння й прищики, зменшуючи вуха, перефарбовуючи на блакитно очі.
Та всі ці зусилля лише доводили, що образ чоловіка невідворотно зникає. Коли вони почали зустрічатися, він просив (був на десять років старший і вже мав якесь уявлення про убогість людської пам'яті), щоб вона вела щоденник, записувала для них обидвох плин їхнього життя. Вона протестувала, твердячи, що це буде насмішкою над їхнім коханням. Кохала його занадто сильно, аби припустити, що й незабутнє може забутися. Та все ж послухалась його, хоча й без ентузіазму. Це відбилося й на нотатниках: записи були уривчасті, багато сторінок залишились порожніми.
5.
У Чехії вони з чоловіком жили одинадцять років, і нотатники, що залишились у свекрухи, було також одинадцять. Невдовзі після чоловікової смерті вона купила зошит і розділила його на одинадцять частин. Їй вдалося згадати багато напівзабутих подій та ситуацій, але вона не знала, до якої частини зошита їх записати. Хронологічну послідовність пригадати було годі.
Таміна хотіла викликати перш за все ті спогади, які могли б витворити каркас забутого минулого й служити орієнтирами в плині часу. Наприклад, їхні канікули. Їх було одинадцять, та вона змогла пригадати лише дев'ять. Двоє втрачено назавжди. Вона намагалася розмістити ці дев'ять віднайдених канікул в окремих частинах зошита. Легко це вдавалося лише тоді, коли йшлося про чимось визначний рік. У 1964 померла мама Таміни, а місяць по тому почалися їхні сумні канікули в Татрах. Наступного року вони їздили на море в Болгарію. Відпустки 1968–1969 років вона пам'ятає тому, що вони були останніми з проведених у Чехії.
Таміні сяк-так вдалося реконструювати більшість канікул (хоча так і не згадала, в котрому році були деякі з них), та в згадуванні Різдвяних свят і новорічних ночей на неї чекала остаточна поразка. У закутках пам'яті вона віднайшла тільки двоє з одинадцяти Різдвяних свят і лише п'ять новорічних ночей.
Вона прагнула згадати всі імена, якими він її називав. Мабуть, лише перших чотирнадцять днів він кликав її справжнім іменем. Ніжність породжувала в нім натхнення безперервно вигадувати їй прізвиська. Їх у Таміни було багато, а чоловік придумував усе нові й нові, так, ніби кожне з них швидко зношувалося. За дванадцять років, протягом яких вони зналися, вона мала десь зо двадцять-тридцять прізвиськ, і кожне з них припадало на певний період їхнього життя.
Та як віднайти втрачений зв'язок між прізвиськом та ритмом часу? Це вдавалося їй лише в небагатьох випадках. Наприклад, пригадала дні після смерті мами. Чоловік настирливо шепотів їй на вухо ім'я (її ім'я того періоду), так, ніби хотів розбудити її зі сну. Те прізвисько вона пам'ятала і з упевненістю могла занести його в частину зошита із заголовком "1964". Усі решта імен шалено кружляли понад часом, немов птахи, що вирвалися з клітки.
Тому їй так відчайдушно хотілося мати пакунок зі своїми нотатниками й листами.
Безперечно, вона знала, що ті нотатники приховують у собі багато неприємних речей — дні незадоволення, сварок, навіть нудьги — та не це було суттєво. Вона не хотіла віддавати минулому його поезію. Прагнула повернути йому втрачену об'ємність. До цього її спонукала не туга за красою, а туга за життям.
Адже Таміна пливе на поромі й дивиться назад, лише назад. Сенсом її існування є винятково те, що вона бачить далеко позаду себе. Таміна зменшується, її силует втрачає обриси у міру того, як зменшується, розпливається й втрачає контури її минуле.