ВТЕЧА ЗВІРІВ АБО НОВИЙ БЕСТІАРІЙ
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Доня хоче бавитися зі звірами, але ті не приходять. — Книжка і статуйка на горищі. — Що то за мова? — Каспар і його сумне життя
1
Ліс був такий тихий, що навіть не пахнув.
— Тут немає ні вовків, ні ведмедів, ні лисів, — сказав тато, — але ти можеш
чогось злякатися чи заблукати. Тому краще тримайся хати.
До вечора було ще далеко, або й ні. Схожа на подушку хмара заступила сонце, і трава потемніла. Якщо звірі не хижі, чого б їм не прийти побавитися з нею? Або хоч подивитися, що то за дівчинка приїхала сюди з татом і мамою, й збирається жити в старій лісниковій хаті?
Доня уже давно сиділа на ґанку. Мама не пускала її до хати, бо білила, а тато — на горище, де він латав дах, щоб дощ не падав їм на голови. Доня не думала, чи тато встигне залатати дах до того, як почнеться злива. Це турбувало її найменше. Коли вони їхали сюди вантажівкою, Доня усі очі видивила, але нікого живого не побачила. Тато теж не бачив. Але не сказав: "Тут немає ні зайців, ні білочок, ні пташок. Отже, вони ще колись будуть. А ліс не шумить, бо нема вітру, щоб розхитував гілки. І вітер колись з’явиться."
— Звірі, прийдіть до мене… Я зійду з ґанку аж до тієї груші, бо далі мені заходити страшно. Я ніколи не бачила зайців, білочок і навіть мишей. Коли б вони жили в місті, я обов’язково їх побачила б. Мама каже, що від мене нічого не сховаєш. Не маю в руках рушниці, ви ж бачите, що не маю?..
Так само тихо. Доня знала б, якби хтось заховався в кущах. Від образи у неї затремтіли губи і защипало в очах. Сумно отак жити в лісі. Багато білих квіток на одному стебельці позакривало пелюстки — мабуть, спали.
Доня побігла до старої груші, плутаючись у траві:
— Киць-киць!
Не знала, як гукати лісових звірів і чомусь злякалася власного голосу. Він не пасував до такого великого, мовчазного лісу. Доня попленталася назад. Вона так замислилась, що забула найкращі ліки: коли сумно, треба йти до мами і просити їсти. Але тут з’явився тато, смішний, увесь у сіні й павутинні:
— Доню, поглянь, що я знайшов! — і поклав біля неї статуйку хлопчика з дзеркалом і прегрубезну книжку в шкіряній палітурці.
— На, будеш бавитися!
Тато розгорнув книжку:
— О, з малюнками! Диви, які звірі! Я ще таких не бачив. То, певно, дуже стара книжка…
Доня зазирнула й собі. Справді, там було багато малюнків зі звірами, але не кольорових.
— Не по-нашому написано, — зауважив тато.
На першій сторінці величезними чорними літерами було надруковано:
Aphologia animalia
Ні Доня, ні тато нічого не второпали.
— Може, то німецька мова? Шкода. Та нічого, хоч малюнки подивишся. А я вже увечері погортаю.
Доня поважно глянула на нього:
— Я знаю, що то за мова.
Але тато вже зник у дверях.
— То мова звірів, — сказала вона самій собі, і, ніби на підтвердження її слів, із трави випурхнув білий метелик, щосили тріпочучи крильцями.
2
— Тяжкі часи настали, — сказав тато. — Нема куди подітись. Я завжди мріяв жити у лісі. Але я бачив справжній ліс, а Доня — ні. Її діти й такого не побачать.
— Не треба втрачати надії, — зітхнула мама, — ніколи не треба втрачати надії!
— Щось шурхотить.
— Здається, метелик.
— Коли так, ліпше було жити в місті, серед людей…
— Щоб знову покинути його?
Мама заплакала. Доня теж, бо все чула і зрозуміла: вона не матиме з ким бавитися.
Книжка лежала зверху на етажерці, бо не вміщалася на полиці. А статуйка хлопчика, що тримав дзеркало, опустивши очі додолу, стояла на книжці.
Коли Доня перестала плакати, то почула шурхотіння метелика на вікні. Його, мабуть, збудила нічна розмова. Може, він теж збирався їх покинути?
3
Назавтра тато сказав Доні позбирати за хатою сміття. Кропиву він повиривав раніше. За хатою росли ще всілякі кущі. Тато обіцяв сказати Доні, як вони називаються, бо без цього не можна жити в лісі. Одначе кропива таки вжалила Доню. Вона була вже завелика, щоб скаржитися мамі, але пекло добряче. Доня засичала, затріпала рукою і застрибала на одному місці.
"Справді, — подумала вона, — навіщо ми сюди приїхали?"
— Приклади холодний камінець, — почула вона незнайомий голос. — Не так пектиме.
Доня аж затерпла від несподіванки. Поволі обернулась і побачила хлопчика в золотистій одежі з коричневими бантами, точнісінько такого, як статуйка з дзеркалом.
Тільки цей був великий, живий і не мав дзеркала.
— На, візьми цей камінець!
Дівчинка взяла плиточку і приклала до долоні. Одразу ж перестало пекти.
— Я дуже радий, що ти сюди приїхала. І так вчасно…
Доня не вміла розмовляти з хлопцями, бо ті полюбляють штурхатися і лаятись. А ще їй важко було повірити, що статуї оживають. Краще піти і все обміркувати.
Дівчинка затисла в жмені камінець і пішла. Сіла на ґанку, як учора, і, якби не світило сонце й вітер не лоскотав лице, вона подумала б, що той хлопець їй наснився.
З хати вийшла мама і спитала, чи в неї часом не болить голова. Доня сказала, що їй уже нічого не болить. Вона відпочиває.
— Ти часом не боїшся лісу? Дивись, як тут гарно.
— А чому я не бачу звірів? — обурилася Доня.
— Бо вони бояться людини. Навіть якщо вона без рушниці. Може, з часом звірі звикнуть до тебе.
— Мамо, а хто тут жив раніше? Ну, той, хто залишив книжку і дзеркало?
— Старий лісник. Він давно вже помер.
— А в нього були діти?
— Не знаю, він жив сам.
— У мене трохи болить голова.
— Ходи, ляжеш. Певно перегрілася.
Доня лежала на маминому й татовому ліжку й дивилась, як мама варить на плиті борщ.
— Чому ти так дивишся? — спитала мама. — Краще заплющ очі й подумай про щось приємне — наприклад, як восени підеш до школи. Ти ж хочеш до школи?
— Не знаю… Того разу мені не дуже сподобалося.
— А це чому?
— Нецікаво.
— Біда мені з тобою, — зітхнула мама. — Але що вдієш: мусиш ходити до школи, як інші діти.
— Підклади ще дров, — нагадала Доня. — І чому я мушу робити те, чого не хочу, та ще й тут?
— Ах, ти мала хитрунко! Думаєш, якщо ми живемо в лісі, то вже й до школи ходити не треба?
— Нічого ти не розумієш, мамо, — сумно сказала дівчинка й крадькома зиркнула на свій камінчик: він був звичайнісінький і теплий. — Колись я тобі розповім…
— Що?
— Одну казку.
4
Доня роздивлялася книжку, а за вікном падав дощ. Такий рясний і дзвінкий, що вона не чула шелесту сторінок. Шкода, що малюнки були некольорові. Тоді б ця книжка взагалі не мала ціни.