Тому Віра не квапиться наблизитись до тих там людей. Не треба. Зайво. Їй краще бути самою в собі, аж хіб вона вийде зі себе, аж хіба вбудеться у цій атмосферіаж хіба стане людиною, як всі люди.
У цьому також селі, крім Віри, є ще кількох з її краюале вона пізнала їх під час дороги і не має бажання продовжувати це знайомство. Їм лиш аби вижити. Не питати як. Як тварини. Ба, як Інфузорії. Багно — не багно. Нюрка Рябова з Ростова, Катька Пащенко з ЗапоріжжяСонька Крюкова зі Сталіна. — Не розводь мені маліни— казала, було Нюрка, коли Віра докоряла тій за якус там непристойність. — Думаєш, ти що? Принцеса на горошині? — То залиши мене й не приставай, — казала на це Віра. — Цяця! Подумаєш! Тут тобі твою пиху змиють, як пудру. — Не твоє це діло, — одгризалась Віра.— На цьому світі нема не мого. Так і знай, — резолютнослово за словом, вирікала Нюрка.
І на цьому, здається, між ними скінчилося, тому Вір тут і там сама по собі, тому й оточили її зо всіх бокі хмарами спомини — тяжкі і примарні. Не довга вона т минулість, але видається безконечністю. І все воно тамза тією завісою від землі до неба непроглядною. І мати... І батько... І батько ? Чи у неї є батько ? Чи у неї бу батько? А як є, де він є, а як був, де він був? В цих роздумах і цих запитах, Віра шукала себе загублену в просторах, що нагадували джунглі. Там то там, натраплял на ясності, а взагалі — темінь. Мряковина... Через якітраплялося, виринало щось, як друзі, дитинство, навіт сміх... І в тому також... Сашко.
III
Хто це такий Сашко, звідки і як потрапив він до ї кола? Це було в Києві і він просто "появився"... Несподівано, без запрошення, без постукання, без дозволу.
Молодий, рослий, з темними, гострими очима юнак з обличчям дорослого, який знає більше, ніж знає, який був, здається, учнем Художнього Інституту, але вправляв також у музиці, як і писав новельки. Головне ж малював. І то в абстракті... А це значило протест. Того стилю, в тому просторі не визнавалося і навіть за нього каралося. Хоча все це разом —— малярство, музика, література для нього лиш оздоба, лиш регалії. Його покликання — бути майстром життя, це значить "бути" і завжди на першому місці, грати ва-банк, на повний голос зі спритом майстра.
Віра ніяк не могла збагнути, чому саме той Сашко так особливо її вирізнив серед багатьох, багатьох інших. Нема-нема і ось знов є і завжди підкреслено, з позою, з виразом. То він приносив особливі, мало відомі, збірники поезії, то показував журнали з пишними ілюстраціями найновіших мод однаково, як малярства, так і жіночих капелюхів. Любив завдавати нахабні питання... Чи читала вона, наприклад, Гемінґвея? Джойса? Кафку? Віра ніяковіє, нічого такого вона не читала, ані навіть не чула, їй соромно признатися, бо у того вигляд, що названі ним імена — абсолют. Коли ти їх не чула, ти ігнорант, сто літ за поступом.
І говорив Сашко з Вірою, як це не дивно, по українськи. Хто в Києві, приватно, на вулиці, між людьми на таке відважиться? І він же, видно виразно, не українського накорення. І з цього приводу, Віра пригадує, між ним виникла така пікіровка: — Хіба ви українець, що говорите цією мовою? — питала іронічно Віра. —• Ні, — відповідав Сашко ноншалантно. — То чому ви... — Говорите на цій мові? — перебивав він її в тому ж тоні і одраз відповідав: — Бо я українець. — Віру це баламутить і він це бачить. — Ви напевно єврей, — находить вона вихід з положення. — Ні, не єврей, —— перечить він з легко посмішкою. — Вибачте. Я помилилася, — казала Віра з виразом полегші. — Ви не помилилися. Я таки жид, — говорив він з тією самою посмішкою, у якій годі розрізнити кпини від радости. Віра заскочена, вона розсміялася. — То це ж все одно, •— казала вона. — Не з точки філології, шановна Морозівно. Дозвольте мені зватися у мові, яку я визнав своєю. Чужі мене не обходять. По англійськи мене звали б джю. І я не перечу.
Питання вичерпане і більше до нього не верталися, Віра не брала цього поважно, Сашко для неї випадковість, за межою її розуміння, хоча інколи це вражало. Взяти б хоча такий випадок: 1939 рік, осінь, протягнута братня рука, визволення Западної. Київці кидаються в то прорив масою і вертаються навантажені хто чим тільки потрапив. На Вірочці елегантний, ясно-червоного кольору светерик, чорна, сатинова спідничка, делікатного фасону черевички. За милю видно їх походження і Віра переконана, що такий естет, як Сашко, який завжди одягнений за модою його Заходу, належно це оцінить. Але при першій з ним зустрічі, що вона бачить? Що це він вигадав? Провокативно-полотняна з червоним косничком сорочка, вилинялі коверкотові, неглажені штани, високі, мазані дьогтем чоботи. І замість розхвалити її "европейськість", вона побачила в його гострих очах бистрість іронії. — Сашко, Сашко! Я вас не пізнаю, — викрикнула кокетливо Віра. — А я вас пізнаю: дочка репресованого ворога народу, небога орденоносного письменника СССР у буржуазних крадених лахах, — висловивсь він з демонстративною безпосередністю.
Це був шок. Віра зразок збентеження. —• Ви мене ображаєте! Я нічого не крала! — викрикнула вона знов, але вже без кокетства. — Я не сказав ви, — відповів той спокійно. — Для вашого дядька вдячна тема: "Світова революція чи дрібноміщанство". Не кажу крадіж. Такий епітет їх не проймає, а дрібноміщанство все ще в зневазі,— говорив він незучаснено. — То по вашому, ми злодії!.— викрикувала далі Віра. — Гірше. Лиш їх руки і ноги — буркнув Сашко.
Цього було більше, ніж досить, щоб він, хто зна де опинився, на щастя їх ніхто не чув збоку, тож то Віра хоч і дуже сердилась, доносити не збиралась, лишень гнівалась, а також думала, а по часі, навіть відгнівалась, ї той задавака чимсь імпонував, мабуть незвичністю і це вирізняло його від решти інших, з якими вона зустрічалась.
От хоч би ті його розмовоньки. Пригадує ту його казку про народ, що цілу свою історію тікає від себе і не може втекти, з мрією про рай, раз у небі, раз на землі, завжди з вигнанням. Райські люди грішили, приходив з огненним мечем і титулом архистратиг Божий післанець і їх виганяв. Це повторялось... І останнім таким післанцем... Знаєте хто? З титулом — ге-не-ра-лі-сімус.