І він вирішив добре. По перше, названий Нікола не турбував його більше "вопросами", за винятком одного випадку, коли він, при зустрічі, підшепнув: — Нічево, нічево... Вот прідут наші. Ми ещьо пасмотрім. — Іванові дуже знайомий цей тон, він також знав, що ця банд тісно пов'язана з німецькими комуністами, що в їх руках велика частина керівних місць, — капи, форарбайтрикухарі і коли б прийшли "наші", вони обернулися б в чекістів, комісарів, сексотів, а тоді, Іване, тобі "нєздобровать", байдуже які там дійсні твої на це погляди. І єдина поки що, надія, що сюди, по всьому видно, йдуть "наші" не Москви, а "наші" Вашінгтону. Як день, так ніч, довкруги сипались бомби, реви сирен невгавали... збоку, з окремою загорожею, кілька забудівель окремого призначення, казали, там зібрано цвіт анти-наці, які не ходили на роботи, їли з кухні ес-есів, читали газети з переконанням, що їх місце гарантоване від бомб, але однієї ночі, над тими будівлями з'явились літаки, посипались розривні предмети і зробили з них купу звалищ. Ніяких бомб сховищ на цьому терені не існувало.
Була гарна, агресивна весна, квітень місяць покрив черешні цвітом, але небо, особливо ночами, крилось загравами. Зграї літаючих фортець, блискавки низьколетних нищівників... Земля збита кулями, все довкруги завмерло.
Притих також і табір, величний Бухенвальд з його філіялками, мов би завмер, його керівництво стратило не лишень мову, але й голову, ночами чути постріли, іноді викрики... Хтось приїжджав, хтось від'їжджав, одних вигонять, інших пригонять, притишений, гарячковий рух, зі заходу чути гарматну стрілянину... Голосніше й голосніше.
У бараці Івана тиша сливе абсолютна, вже кілька днів ніяких "авштеен", ніяких "антретен", ніяких ,,капів"але разом з цим ніякого "ессен". По всіх лігвах, усіх поверхів самі лиш пів кістяки, пів голі, пів живі... Нерухомі, байдужі. Ночі і дні, дні і ночі... Години, години, години... Гуркоти неба, зриви землі.
І от той день... Гарний, ясний, ранок прозорий, з-з лісу піднялось особливе, спеціяльно для цього дня, зроблене сонце, бараками пройшла мільйони років ждана вість: Американці! Від нар до нар, від кістяка до кістяк — американці! Чуєш? Чи ти ще чуєш? Американці! Кістяки воскресають, зводяться, спадають з лігв, намагаються звестися, дибають в напрямку виходу. Деякі намагаються бігти, деякі щось викрикують... Деякі падають... Сунуться рачки... А все таки — вперед і вперед — пасьмужисті, розхрістані, крейдяні лиця, запалі очі... Виходять і виходять з бараків, заповняють площу. А там ось, біля будови адміністрації, американські джіпи і молоді, росліу глибоких, кольору оливок, шоломах люди. Там чути оклики, видно рух, мають прапори. А кістяки йдуть та йдуть, тиснуться до переду, а між ними також Іван Мороз-Боровик, родом з хутора Морозового, що було колись на Дніпром біля Канева.
Це дивно, це дуже дивно, тільки Іван-Боровик вже не дивується. Він лиш поволі пробирається серед юрби таких, як і сам, намагається встояти на власних ногах, не звертає ніякої ні на що уваги, не думає ніяких думок, у нього одна одинока мета — вихід. Отуди за браму, на вільну дорогу, під вільне небо. Високий, похилий, посивілий, багато днів не голений, без ніяких речей у смугастій одежині. У такому стані і вигляді, залишив він браму з написом Arbeit macht Frei! Який це, скажете, був день?
VIII
Пам'ятний день, четвер, 12-го квітня —— тихо, лагідно, весняно... Повідомлення про смерть президента ЗСА* (США) Рузвельта і захоплена, з цього приводу, промова доктор Ґеббельса з берлінського бункеру, який вважав, що ц знак Божий їх майбутньої перемоги.
Раннє сонце піднімалось особливо урочисто, на городах віддавали йому хвалу півні, над стайнею господаря Ульриха, воркотіли йому гімн голубки. Село Тавбах залите його леготом, а між будинками метушиться військовий відділ, здається, той самий, що його минулої ночі, зустріли Ганс Врінглєр і Нестор Сидорук в дорозі до Ваймару. Зникаюча рештка могутньої збройної сили, як протягом шести років, цілому світові, ставила спротив. Молодиці села просили втомлених вояків у сталевих шоломах, здатися і не наражати їх на нові небезпеки. Молодий, виснажений, але все ще бравий, у пім'ятій уніформі, їх командир, все ще при газовій масці з біноклем на грудях та стрічкою ордену в петлиці, вагався з рішенням. Він пройшов війну, від ранніх своїх років на фронті, від Парижу по Кавказ, його поле бою, два рази ранений, нагороджений Залізним хрестом, загорілий, як шинка, загартований гартом криці, гарячі, мов у перегонного коня очі, він надіявся бачити свій "фатерлянд" у величі перемоги і слави, з переконанням не здатися без бою за ніяких умов — до останнього віддиху, останньої краплі крови.
Але ось його військо — втомлені, зношені бауери-резервісти, яких недавно відірвали від ріллі, у тих натиснутих на спітнілі голови, шоломах; вони вже втратили ознаки німецького воїна і поводяться скорше, як юрба дядьків, які не знають куди їм вдатися. Їх мрією — зняти їх шоломи, їх газові маски, їх "ґевери", підняти руки "шлюс". Куди лиш глянеш, на землі і в небі, ворожі машини, деякі ось близько і низько, сливе над дахом. Американці! Здавайсь! Піднось руки!
І що його почати лейтенантові могутньої армії Райху? Куди йому далі? Втома, розпач... Він ще ніколи не вагався, він твердий, він далі твердий, до скону твердий, його сірі, барви сталі, очі дивляться на світ люто, він загнаний вовк, єдиним його бажанням — боротися, але він ось... Довкруги залізне коло машин, куди лиш глянеш — тупик. Кінець дороги. Далі нема куди.
І лишається один тільки вибір, жити чи вмерти? Його тяжкий при поясі Мавзер підказує вмерти, його рука раз-у-раз торкається кобури, він присягав на честь, на кров, на вірність, але ж він такий ще дужий, такий молодий... Перед ним ще стільки життя і, можливо, потрібного.
Тож то біля години десятої і вже не від заходу, а від сходу, на північному схилі долини, де таким шовком зеленіє пшениця, появились оливкового кольору танки, числом з пів тузеня, які повним ходом наближались насупроти села. Гирла їх гарматок, ніби пальці приречення, вказують їх завдання. Один тільки помах однієї руки і село в грузах.