Віра слухала цю мову і дивував її не так зміст, я можливість таке говорити. У них там за таке людину стерли б. А з мови вразило найбільше про ту там біду. І образило. Вона знає, що ми бідні, що ми дуже бідні, але ж сором признатися. Це ганьба. Це ображає... Соромно перед світом. Особливо, коли про це говорять... З такою міною... Що це щось нікчемне... Така собі голота безрадна. А сам Еріх зблизька, без того мундира, видається не таким аж героєм, скорше безрадним, мов б його загнано в кут, з якого нема виходу і їй хотілося б, одного разу, показати йому, що ми не такі аж до розпачі, бідні, а коли й бідні, то наша біда особливого призначення і в майбутньому може стати силою, якій підкориться світ.
В кожному разі. Вірі хотілося б з того лейтенанта трішки покпитися, ось лиш би трапилась нагода... Лишень той лейтенант виразно її оминає, при зустрічах має вигляд неприступности, хоча живе він мало не стіна в стіну, його кімната на тому ж поверсі, що й Вірина, лишень його двері виходили до вузького внутрішнього коридорчика, а її на площинку сходів. Але вона чула кожний його крок, чи то за стіною, а чи на сходах. Твердий, мужеський, рішучий.
Кожного ранку. Віра одягнута у старий, бахматий, мабуть колись Еріхів, лейбик, підперезана плетінкою шпагату, не гаразд чесана, поплямлена грисом, готовила харч свиням, коровам, телятам, траплялось навинувся Еріх, щ любив заглянути до коней, вітався — Добрий день, Віро —• приязно, але байдуже, Віра відповідала, — Добри день, пане лейтенанте! — на німецький лад і, звичайно, на цьому кінчалося. Він ішов своєю дорогою, вона своєю, він далі з бандажем, рука на перев'язані, одягнутий у цивільне, але живий і бадьорий, занятий ділом.
Іноді Віра не могла втриматись, щоб не глянути з свого маленького вікна, коли Еріх, швидкими, енергійними кроками, кудись, в напрямку села, відходив, його фіґура у новому, добре допасованому мундирі і нових, з блискучими халявами, чоботях, видавалась їй мужньою, приваби гідною, а трохи згодом їй почало здаватися, що його її оминання, не просто собі оминання, а що він, здавалося, її боїться, по своєму тікає, її це бавило, при зустрічах дивилась на нього з іронією, не могла втримати посмішки. І минали так дні.
А одного, знов таки, непомітного, звичайного дня, властиво — вечора, по восьмій годині, по вечері та п всіх справунках, коли Віра нарешті опинялася у своїй комірці, прилягала не роздягнута на своїй постелі з книжкою в руках, до її дверей застукано: — Ком ін, Емма!,'— звикла вона казати в таких випадках, бо заходила до неї переважно Емма, не міняючи ані пози. Двері відчинились і вона побачила, не Емму, а високу, пружню фігуру Еріха.
— Можна? — запитав він при вході.
— Прошу, — відповіла Віра, намагалася бути спокійною, хоча була здивована і навіть збентежена, поволі звелася з ліжка і присіла на свій одинокий стілець. Для Еріха не було іншого місця, ніж залишитися стояти при дверях. Був стримано непевний.
— Читаєте? — запитав він з бажанням почати розмову.
— Умгу, — сухо й незучаснено муркнула Віра.
— Щось цікаве? — з намагою посміхнутися, питав Еріх.
— "Кулі". Голляндська авторка, — тим же тоном, казала Віра.
— А! Зі збірки Емми. Пізнаю. Чи дозволите закурити?
— Дуже прошу.
— Дозволите запропонувати вам?
— Дякую. Не курю. Вибачте.
Еріх помітно вагався чи курити й йому, але механічно вийняв пачку "Ерсте зорте" і закурив. — Хотів просто з вами познайомитись, — казав він з димом цигарки. — я досить добре знаю Росію і маю ось її подарунки, — казав він і порушив підв'язану руку.
— Я не з Росії, — несподівано для неї самої, відповіла Віра. Мала суперечливий настрій.
— А! З Києва. Українка!
— Так, — спокійно казала Віра.
— Я, — продовжував Еріх, — знаю лиш північ. Полоцьк, Невель, Великі Луки, Сокольнікі.
— Я там не була, — казала Віра, її тон не прозраджував зацікавлення.
— А взагалі, ви знаєте СССР?
— Трохи. Зі школи. З життя не багато. Крим, Кавказ, бувала в Москві... Одного разу далі на півночі.
— Це багато. А як вам подобається тут у нас?
— Не зле.
— Чи подобається наша країна?
— Так.
— Що в ній найбільше подобається?
— Ваш батько.
— О! Це цікаво.
— І сестра.
— О! І це все?
— Це поки що все. Я більше нічого не бачила.
— Ви, здається, маєте вищу освіту?
—• Музичну.
— Спів. Чи ви вже виступали? Маю на увазі сцену.
— У малих формах. У клюбах. На студентських концертах. Я недавно скінчила... Перед самою війною.
— Вас забрали, чи ви виїхали добровільно?
— Добровільно й не добровільно.
— Як себе в цій ролі почуваєте?
— Ніяк. Намагаюсь не думати.
— Сумуєте за домою?
— У мене це питання не просте. Але сумую.
— Звідки знаєте по німецьки?
— Навчилась тут.
— Дуже швидко. І добре. За кілька місяців в Росії, я лиш завчив — да, да... Нєт. Карашо. Нравіца. йоп тваю мать.
— Фууу! — зареагувала на це Віра й виразно засоромилась.
— А що? А що? Що це значить? Там всі це говорять, — заговорив швидко Еріх і також засоромився.
— Це бридка лайка, — казала Віра.
— Вибачте. Нашим хлопцям на фронті це подобалось... Як зразок російської мови. Не конче вдаючись у зміст. Даруйте мою настирливість. Це ніякий допит, ми, німці, цікаві взагалі, а я зокрема. Ви для мене не звичне явище, такого наша історія ще не нотувала. Як ви дивитесь на все це взагалі?
— Можливо, ніяк. А як дивлюся — мовчу.
— А чому? А чому? Це ж цікаво.
— У нас не звикли щось бачити. У нас бачать лиш на верху. А війни не люблю.
— Ви, бачу, любите читати.
— Люблю. І читаю. Переважно таке, — вказала вона на свою книгу.
— Це добра авторка, цікава тема... З Малайських островів за голляндського володарства. Як вам ця тема?
Віра не відповіла одразу. — Голляндців розкладав чужий їм клімат і їх рабська система, — відповіла спокійно Віра.
— Ви так думаєте?
— А ви ні? — вперше запитала Віра.
— Можливо... Можливо, ви маєте рацію, — відповів Еріх. Відчув у цьому натяк на їх власну ситуацію. Ізлегка сухішим тоном, запитав; — А чим по вашому, все це скінчиться? Ціла ця війна.
— О! — посміхнулась Віра. — Я не Піфія. Ви, чоловіки, знаєте це краще.
— І жінки... І жінки. Інтуіція. Хто по вашому, в ці війні переможе?