Але це не була єдина радість їх передсвяття. Цим днями Віра одержала неймовірного листа. "Дорога моя дочурко! — писалося там великим, виразним, прямим почерком. — Багато літ минуло, як ми з Тобою бачились. Ти вже, можливо, мене й забула. Ніяке диво. Нас було поставлено в такі умови, що можна було забути і самого себе. І не було шансів, що ми їх видержимо. Але ось чудо, я живу, нарешті вдома, в Каневі. Думаю робити старання, щоб повернути і Тебе до нас, мені інколи вдавалося досягнути недосяжного. Біля мене Твоя мама, бабуня, дідуньо, ми про Тебе говоримо. Тебе вітаємо з Новим роком, новим щастям, новими надіями. Єдиним мої бажанням тепер, Тебе бачити. Сподіваюся скорої відповіді, Твій батько, Іван Мороз".
Мій ти Боже! Шок. Батько! Віра побігла до Емми.
—— Еммо! Пише мій батько! — вже з порога викрикнула Віра. — Дивись! Послухай! — І вона, все, слово-в-слово, переказала Еммі. Віра сиділа на краю малого фотелика, тримала в обох руках лист, а по її щоках стікали сльози. Емма підступила до неї, гладила рукою її волосся, вони так деякий час заніміло мовчали, опісля Віра встала, вибачилась і відійшла до своєї комірки.
Віра хотіла одразу писати відповідь батькові, але скільки вона не намагалась, не могла знайти вгодного вислову. Не так, все не так, не досить... Треба краще, сильніше, тепліше. "Дорогий"... Ні, ні, ні. "Любий, милий"...Завагалась — тату чи батьку... Може татусю, таточку... Зупинилась на батьку. Так найсильніше. "Дорогий, дорогий! Нарешті Ти знайшовся. Тішуся, боюся, вірю і разом не вірю. Чи не є це ще один недобрий жарт. Питаєш, чи я Тебе забула. Як би могла? Пам'ять про Тебе у на була великою таємницею і, як всі таємниці, хоронилася в найглибших глибинах душі нашої. Ми не мали прав про Тебе говорити, але ми могли про Тебе думати, мріяти, вірити. А це те найсвятіше... Може одного разу всі люди це зрозуміють.
Я тепер у такому ж становищі, як свого часу Ти був на півночі. Вільна-невільна. Моє оточення нагадує щось з того, що було на хуторі мого діда, про якого мені Ти колись говорив. Сумую за нашими краєвидами, за Києвом, за Дніпром, за всіма вами, але не сумую за порядками, що там існують.
Коли б так справді побачитись! Як і коли, але може... може... Може нам пощастить. Покищо намагаюсь розшукати адресу тітки Татяни, вона десь в цьому просторі... А там... Побачимо! Бабі, дідові, мамі — усім і усім, а Тобі найбільше — привіти й привіти. Обіймаю й цілую! Міцно цілую! І багато добра! І багато здоров'я! З Новим, новісеньким, дай Боже, щасливим Новим роком! Ваша і Твоя — віра".
А чи добре? А чи досить? А чи все? Не добре, не досить і не все, але скільки хватило духу. Писати про "все" тепер заборонено. Але серце вилити дозволено. Яка б справді радість — побачитись. І, можливо, це станеться, перший крок зроблено.
А також, цими днями, сталося тут ще щось важливе.
Напередодні Різдва, у четвер, в будинку Врінґлєрів, рух і руху. Від раннього ранку громотять сходи, вверх і вниз, вверх і вниз, стукіт і грюкіт, чистилось, прибиралось, пеклось і варилось. О годині першій і хвилин тридцять, швидким потягом Ляйпціґ-Ваймар, прибуває син господаря дому цього, Еріх Врінґлєр. Ганс з Клярою і Еммо поїхав за ним бричкою до Ваймару. Чекання напружене і велике.
І не лишень в будинку Врінґлєрів... Чисельна рідня, дядьки та тітки, та всілякі кузени, а то й просто сусіди в безнастанній ажитації. Перед тим викликали Ганса до громадського будинку до телефону, прийшло дві телеграми, навідався місцевий пастор, прибігав сільський начальник. Сливе ціла громада брала в цьому активну участь, приходив бо з фронту не який перший-ліпший воячисько, яких тепер досить і досить, а одинокий в селі офіцер, лейтенант, герой "Залізного хреста", якого викликали до Головної Кватири фюрера, а це значило багато... Про що писала також "Тюрінґер Цайтунг"... І всі мали нагоду про це читати.
І коли, біля години третьої, Ганс, вже разом зі сином, прибув з Ваймару, перед брамою їх дому чекала чимала юрба, на брамі лопотів з вітром транспарент, — "Вітаємо нашого героя!" і звисав великий, червоний, зі свастикою, прапор. Гостя зустріли оплесками, окриками і промовою бюрґермайстра, ліва його рука була на перев'язці, голова замотана бандажем, але взагалі, виглядав він браво, новенька уніформа, під коміром прикметний значок "Залізного хреста".
Того ж таки вечора, всі вікна будинку Врінґлєрів ясно освітлені, у великій гостинній розсяяна ялинка, по середині великий стіл, за столом багато людей. Їли, пили, гомоніли. Еріх на почесному місці, всі очі звернені на нього.
Розуміється, що ані Віра, ані Ян в цій такій урочистості участи не брали, Віра помагала на кухні, Ян порався з кіньми, але десь згодом, біля години десятої, до кухні вбігла розрум'янена і щаслива Емма, у своїй найкращій, рожевій суконці. — Віро, одягайся! Зробимо концерт! Для Еріха! Раз-два! Раз-два!
Віра зніяковіла, їй аж ніяк не хотілося бути до тог причетною, але як відмовити Еммі. Вневдовзі на ній її нова, чарівна сукня, бронзово-темні коси старанно розчесані, очі поняті сяйвом, ціла постать красою. І коли вона, разом з Еммою, зійшла вниз та вступила до ясно освітленої, повної веселого люду, гостинної, очі всіх підкреслено звернулись до неї. — Це наша Віра! —— проголосила Емма з ноткою театральности. Еріх, що сидів вже на канапі поруч з гарненькою панною і курив цигарку, виразно був вражений, на обличчях решти гостей здивовання. Віра виглядала зніяковіло, але не розгублено, на привітання кивнула головою, Еріха помітила лишень мигцем, мовчазно відійшла вбік, де стояло піяніно.
Більшість з присутніх знали Віру, але ніхто з них не бачив її такою. Навіть домашні, за винятком Емми, були знесподівлені. Чулися зауваження: — Вона гарна... Диви-диви!... Яка суконка... Ані Еріх, ані панна, що з ним сиділа, своїх думок не виявляли. Еріх гарний, міцний, рівний ніс, сині очі... Сидів спокійно, дивився рівно, вира поважний. Стара Матільда, що виконувала ролю прислуги, бурчала щось під ніс, Ганс вдоволено посміхався, Кляра не знає на яку стати, а Емма... Сяяла! На верху щастя, підбігла до матері, щось їй настирливо шепнула і зверталася до присутніх: — Увага, увага! Розпочинаємо концерт.