— Приляжемо під сосною, — запропонував Петро. — Може, думка яка спаде пристойна! Га?
— Приляжемо, — згодилися Іван та Варка.
Вони беркицьнулися під дерево, у тінь, задрали ноги. Петро задимив сигаретою. Всі зосереджено мовчали.
Тільки понад лугом
котилася протяжна пісня косарів,
та зозуля дзвінко кувала літа на сусідньому дереві,
та білка лузала шишки у виїмці на сосні...
Іван посварився кулаком на зозулю, вона злякано пурхнула понад сосною, полетіла геть. Білка завмерла,
причаїлася, перестала лузати.
— У, стерво, — вилаявся Іван, — накувала на мою голову!
— Нерви, старик! — зверхньо сказав Петро.
— Так чуєш же — дражниться!
— Забобони, — зітхнула Варка.
Знову замовкли. Іван заплющив очі, намагався заснути. Варка висвистувала якусь бравурну пісеньку. Петро, заклавши ногу за ногу, похитував носком модного черевика.
Вгорі, на стовбурі сосни, старанно запрацював дятел. Вниз посипалася кора. Іван ліниво розплющив око, глянув на птаха.
— І охота йому довбатися?
— Дурень, — виплюнувши сигарету, сказав Петро.
— Свідомий роботяга, — зневажливо кинула слівце Варка.
— Полетів би куди-небудь, — додав Іван, — подзьобав би смачненького біля буфету на пристані...
— Проженуть, — похмуро заперечив Петро.
— А попід столами...
— І то правда...
— Не дражніть, — ковтнула слину Варка. — Мовчіть про їжу, а то в мене спазми в животі від ваших розмов!
Тим часом від сигарети затлілася глиця, почала горіти. Хлопці злякано звелися на ліктях, перезирнулися, витріщилися на вогник.
— Звідки воно? — здивувався Петро.
— Може, від твоєї сигарети? — висловив здогад Іван.
— Може...
— Затушити б, — промимрила Варка.
— Неохота, — зітхнув Петро і знову ліг горічерева.
Десь недалеко почувся тупіт копит, а потім з-за кущів з’явився здоровенний чолов’яга в лісницькому кашкеті, з рушницею за спиною. Він хутенько затоптав вогонь, потім виламав довгий бич і кинувся до хлопців, які злякано дивилися на нього.
— Ах ви ж, сопляки! — почувся громовий голос. — Лежите біля вогню і пальцем не кивнете!
Всіх підряд він почав періщити по ребрах, аж загуло. Хлопці і Варка заверещали, заойкали, кинулися втікати. Лісник вслід їм посварився здоровенним кулачищем.
— Я вам покажу, як під деревами курити! Лежні нещасні!
Він сів на коня і поїхав далі, а хлопці з Варкою, пробігши трохи понад берегом, знову зупинилися під деревом, недалеко від річкового плину.
— Приляжемо, — відсапуючись, сказав Петро.
— Пропозиція приймається одноголосно, — підхопила Варка.
— Ляжемо, — зітхнув Іван, чухаючи побиту спину. — Тільки ти, Петько, не кури під деревом, а то на другий раз такої припарки отримаєш...
— Лади! — презирливо відстовбурчив губу Петро, лягаючи на глицю. Його приклад наслідували Варка й Іван.
— Смокче в животі, — тоненьким голосом проспівала дівчина. — Так, наче там хтось нудну лекцію читає...
— Краще мовчи... А то в мене заколот підніметься у шлунку, — простогнав Іван, а в його синіх круглих очах з’явився жалібний вираз. Він видряпав з-під глиці шишку, яка муляла йому під спиною, почав розглядати її.
— Добре птахам. Все їм дає природа. Шишку подзьобав... і ситий...
Гризнувши шишку, він сплюнув, здивувався.
— І що вони тут їдять?
На верхівку сосни сіло трійко ворон. Каркнули. Захиталося віття.
Згори посипалася глиця. Всі зацікавлено глянули на сосну.
— Ворони, — констатував Іван.
— Засмажити б їх, — запропонував Петро. — Якраз три. По одній на рило...
— Це у тебе рило, — образилася Варка. — А в мене фізія! І, окрім того, їсти ворон? Фе! Джентльмени, як вам не соромно?
— А хіба що? — ліниво заперечив Петро. — Влітку вони вгодовані. Наполеон у Москві їв? Їв. А ти що — краща від Наполеона?
— Хіба їв? — засумнівалася Варка.
— Забула історію, — осудливо промимрив Петро.
— Ну, якщо Наполеон їв, то... можна спробувати...
— Як же ти їх спіймаєш? — поцікавився Іван.
— Еге, — згодився Петро, — це проблема...
— Тоді хай летять...
— Хай, — змилосердився Петро.
Всі знову замовкли. Лежали. Дрімали. А зозуля кувала незліченні літа,
а ворони насмішкувато каркали,
а косарі косили траву, і жайворон співав у бездонному небі...
— Ні, це нікуди не годиться, — нарешті озвався Петро. — Така техніка на Землі, наука дотяглася до космосу, а змушують працювати... Протиріччя! Навіщо тоді наука? Га?
— І я питаю — навіщо? — зітхнув Іван.
— Теж мені — прогрес! — вів далі критику Петро. — Кібернетика! Автоматизація! 6 екскаватори — хай собі довбуться в землі! Є всякі там кібермашини — хай думають! А то — наче дурний — суши голову, вкалуй! Божевілля!
— Еге ж! Незрозуміло! — стогнав Іван.
— Хлопці, — озвалася Варка, — може, потанцюємо? Га? Як танцюєш — не так хочеться їсти. Музика — вона піддає сили! Он солдати — і то під музику краще йдуть!
Вона ввімкнула транзистор, швиденько знайшла таку любу для себе музику, якої страшенно перелякалися ворони. Божеволіючи від страху, вони залопотіли крильми і помчали світ за очі. Варка підхопилася з глиці, почала викаблучуватися, а хлопці схвально вигукували, плещучи в долоні.
Дівчина незабаром ухоркалась, впала на землю, розкинувши руки й ноги.
— Ой, не можу! Сили нема!
— Треба покупатися! — сказав Петро. — Вода бадьорить! І нові якісь думки з’являться! Лади?
— Давай! — підхопив Іван. — Мо’, й перехочеться їсти...
Вони роздяглися, залишившись в плавках. Іван зупинився над берегом, захоплено кричав:
— Диви, диви — скільки риби плаває!
— Ціла ескадра! — зрадів Петро, підбігши до нього. — В’язі! А он миньок поплив!
— Товстий, — прошепотіла Варка, облизуючись.
— На велику сковороду вистачило б, — підвів підсумок Петро.
Всі троє дружно кинулися у воду, почали ухкати, бризкатися. Трохи поплававши, вилізли на берег, лягли проти сонця горічерева загорати.
— А може, мене розшукують? Га? — жалібно запитав Іван. — Є ж серце у матері? Може, вона бігає з сніданням понад берегом, та не знає, де мене шукати?..
— Жди, — понуро муркнув Петро, спльовуючи, — Шукатимуть вони. Діждешся! Точно кажу — навіть пальцем не кивнуть, щоб нагодувати нас! Катюги!
— Що ж діяти? — плаксиво запитав Іван.
— Не знаю... Одне тільки знаю точно — працювати не збираюся! Від роботи у мене зуби ниють...