Між пальмами на березі з’явилися будиночки — легкі, граціозні, дивовижно гармонійних, розмаїтих форм.
Літальний пристрій приземлився, сів на матово-блакитні плити широкого подвір’я.
Дівчина вискочила з апарата. Вона була одягнена в легеньку білу блузку, шорти.
Пришельці з минулого оглядалися, тривожно перемовлялися:
— Оце так!
— Справжній рай, — згодився Іван, витрушуючи воду з вуха. — Тільки що ми тут робитимемо?
— Побачимо, — зітхнув Петро.
— Не подобається мені фізія цієї чувихи, — сказала Варка. — Якась вона... стерильна... Не сподобалася їй моя помада! Яка то дівка без помади на губах! Ніякого виду! Дитсадок!
— Я тебе про одне прошу, Петьку, — благав Іван, — не спіши! А то знову щось таке втелющиш, аж пальці буде знати! А куди вона побігла?
— Та по психіатра ж!
— Може, втечемо?
— Зажди! Що нам — страшно лікаря? Побачить, що ми нормальні, — піде собі. Треба ввійти в курс діла...
З невисокого білосніжного будинку вийшла рятівниця наших мандрівників, а за нею високий вродливий юнак у фіолетовій сорочці, в коротких штанях до колін.
— Де ти їх підібрала? — поцікавився він.
— За три кілометри від берега. Говорять дивні, архаїчні слова. Одягнені в маскарадні вбрання. Ти, будь ласка, Гаю, полікуй їх. А я потім навідаюсь...
— Гаразд...
Вони наблизилися до апарата. Дівчина зійшла по східцях до сидіння, мовила:
— Друзі, лікар Гай вам допоможе. А мені треба летіти далі. У мене справи. Я затрималася через вас...
Врятовані зітхнули, почали сходити.
Гай привітно підняв руку.
— Вітаю вас!
Хлопці перезирнулися, шморгнули носами.
— І ми, — сказав Петро.
— Привєтік, — підморгнула Варка. — Салют!
Дівчина на літальному пристрої засміялася.
— Я ж казала тобі — дивні люди. В них, певно, висока температура. Ну — до зустрічі!
— До зустрічі, — махнув рукою Гай.
Апарат піднявся над майданчиком, полетів.
Гай наблизився до Петра, приклав до тіла якусь штучку з циферблатом. Той відсахнувся.
— Чого ти? — здивувався Гай.
— Колоти будете? — запитав Петро.
— Навіщо? Міряю температуру тіла, ритм і все інше. Ну от — все гаразд. Все в нормі. Майже. А в тебе, хлопче? І в тебе гаразд. А в дівчини? Хм. У неї найкраще. І все-таки щось у вас є дивне. Звідки ви?
— М-м-м, — розгубився Петро. — Як би вам сказати...
— Хм, — ще більше здивувався Гай. — Забули? Порушення пам’яті? Тоді треба їхати в метапсихологічний центр. Там вас оглянуть як слід, відновлять пам’ять.
— Ні, ні! — замахала руками Варка. — Ми все пам’ятаємо!
— Абсолютно! — підтвердив Петро.
— Пам’ятаєте? Тоді треба відповідати на запитання. Де ви працювали в останні дні? Який напрямок праці?
Іван глянув на Варку, на Петра. Ті дивляться на нього.
— Працювали? — перепитав Петро. — Ми... ніде не працювали. Хіба у вас працюють? При такій науці та техніці працюють? Ніколи б не подумав...
— Ви жартуєте? — обурився Гай. — Я з вами серйозно, а ви відповідаєте недоречностями. Поняття праці — священне. Цим не можна жартувати. Ваш округ, певно, погано виховує вас. Я повідомлю туди. Де ви народилися?
— У Гнатівці, — сказав Іван.
— Гнатівка? Що це таке?
— Село.
— Село? — ще більше здивувався Гай. — Село... Дивне слово... Щось пам’ятаю, вивчав у прадавніх мовах... Здається, древнє поселення. Ага. Правильно. Село, селитися... Але ж тепер нема таких поселень?! Знову жарти. А що це за вбрання? Для чого?
— Піжама, — пояснив Петро.
— Піжама, — повторив Гай. — Знову архаїзм. Тепер нема таких штук. А, — радісно всміхнувся лікар. — Я тепер збагнув. Чому ж ви одразу не сказали? Ви готуєте фільм про минуле? Правда? І вирішили потренуватися на природі. Пригоди на морі? Я вгадав?
— Не вгадав, — похмуро бовкнув Петро.
— Ми самі з минулого, — кокетливо додала Варка.
— З минулого? — здивувався Гай. — А чого це вас принесло сюди?
Петро підморгнув лікареві по-дружньому.
— Одразу б так запитав. Я тобі поясню — ти ахнеш! Ми одержали від Пришельця з космосу Еліксир Всемогутності. А там — у минулому — всі дурні і пришелепуваті. Не розуміють, в чому суть життя. Ми їм кажемо: давайте допоможемо, само все зробиться, ви тільки спочивайте — а вони сміються, не бажають!
— Дикуни! — сказав Іван.
— Примітиви, — озвалася й собі Варка.
— Не було куди прикласти сили, — вів далі Петро. — Тоді ми вирішили махнути в майбутнє. Тут можна помогти вам, в чому є потреба! Ось ви — я бачу — вчений! Так?
— Так, — стримано відповів Гай. — Я слухаю.
— Працюєте над різними там складними проблемами, сушите голову. А ми можемо — раз, два! — і в дамках!
— Наприклад?
— Ну ось... дивіться. Хай тут буде пальма!
Раз!
Біля цих виникла пальма, зашуміла широким листям. Петро пихато глянув на Гая, склав руки на грудях.
— Бачте! Я правду сказав!
— Бачу, — спокійно, без подиву озвався Гай. — Але що це вам дає? Чим допомагає?
— Як? — витріщив очі Іван. — Вас не вражає?
— Ні! Звичайнісінька трансміграція матерії, — заявив Гай. — Ми це робимо. Тільки ми робимо це з толком, розумно. Знаємо, звідки й куди можна перенести той чи інший предмет. А ви — не знаєте! А тому можете потрапити в критичне становище! Ось приблизно так, як трапилося з вами. Ви потрапили в море! А чому? Бо не знали, куди прямуєте. Як сліпці!
Пришельці з минулого мовчали, невдоволено сопіли. Нарешті Петро сказав:
— Ну хай цього вам не потрібно. Але ж можна щось корисне...
— Що?
— Ну... винайти що-небудь! Ще не відкрите... Ось ви... Що б ви хотіли знати?
— Я? — весело запитав Гай. — Я б хотів знати формулу єдиного поля!
— А ви... досі не знаєте? — обережно запитав Петро.
— Не знаємо, — ствердно мовив Гай.
— А що це таке? — кокетливо запитала Варка. — З чим його їдять?
— Мовчи, Луїзо! — перебив її Петро. — Нам не треба знати, що воно таке. Скажу — і все!
— Ну, ну! — підхопив Гай. — Покажи! Це дуже цікаво!
— Петро потер долоні, покректів, ніби піднімав якийсь тягар. Замислився.
— Хай буде спочатку у мене в руках аркуш паперу.
Перед його очима майнув білий метелик, між пальцями опинився аркуш. Гай кивнув.
— Ну гаразд. Далі?
— Хай на цьому аркуші виникне... як ти сказав?
— Формула єдиного поля...
— Еге... Хай виникне формула єдиного поля!
Тиша. Дивиться на папір Іван, дивиться Варка, втупився Петро. Нічого нема. Жодного значка.