Я вже не пригадую, чи говорив він іще про щось, що написав М. В. Гоголь, але про "Сорочинський ярмарок" пам'ятаю добре.
Я вже говорив, чому саме.
І мені тоді здалося, що дядько гордий не з того, що був на світі великий Гоголь, а з того, що він народився "у нас, у Сорочинцях", і не на якійсь іншій, а "на нашій вулиці"! От які ми!
А мені тоді, після дядькових слів, аж усередині запекло — так до школи захотілося, щоб навчитися читати, щоб скоріше про "Сорочинський ярмарок" прочитати.
Ой, давно, давно, давно це було!
А тепер, коли я дивлюсь на шість томів повної збірки творів М. В. Гоголя, що стоять он у книжковій шафі, у глинястій обгортці,— випливають дитячі роки, хутір на Полтавщині, сорочинськї дядько з дядиною, ярмарок з ятками, циганами, кіньми, фіалкою, канахветами, батьківським п'ятаком, перша чутка про сорочинського письменника Гоголя, що "Сорочинський ярмарок" написав, і болюче бажання скоріше навчитися читати.
І дитяче:
— Написав про "Сорочинський ярмарок"?! Ой, який же це, мабуть, хороший письменник!
Як бачите, іноді діти навіть в оцінці письменника не помиляються.
II
Батьки в мене були грамотні. Тобто вони вміли читати й писати. Бібліотеки вдома ніякої в нас не було. Із книжок, що були в нас у хаті, пригадую тільки дві: Євангелію у червоних палітурках і переплетений за якийсь прапраминулий рік журнал "Русский паломник". Де він узявся, той "Паломник", хто його знає. Не пригадую, щоб батько коли читав Євангелію, він тільки ретельно записував на останньому чистому аркушикові, коли хто з нас, дітей, народився:
"Павел род. 188.. году, генварья...".
Коли він записав геть увесь той аркушик, довелося приклеїти ще один, не вміщалися новонароджені. Мати, пригадую, дуже часто вдавалася до "Русского паломника". Суботами, ввечері, обов'язково читався "Паломник".
Іншої якоїсь книжки, що її б читала мати, не пригадую.
Двадцять п'ять літ я пам'ятаю свою матір і двадцять п'ять літ вона читала той самий "Русский Паломник".
Очевидно, інтересна книжка.
Коли ми вже пішли в школу, навчилися читати, книжки ми брали в бібліотеці, що була в містечку при "волосному правлінні".
Бібліотека, щоправда, була невеличка, і на всю величезну волость одна, книжки були зачитані, підклеєні, поклеєні, переклеєні, та проте читати їх було можна. Твори Гоголя в бібліотеці були.
І здійснилася моя мрія. Я прочитав "Сорочинський ярмарок". Це була, мабуть, чи не найперша книжка, що я її самостійно прочитав.
Розуміється, я взяв збірку "Вечори на хуторі біля Диканьки", і як же я зрадів, коли одразу після передмови пасічника Рудого Панька першим я побачив "Сорочинський ярмарок".
Трохи не так, як я собі уявляв, хоч там усе було те, що й на нашому ярмарку.
Тільки що в нас на ярмарку не було червоної свитки.
А Солопіїв, Черевиків, і Цибуль, і Хівр, і Парась, і Грицьків — повнісінький ярмарок.
І такі були, що Солопіїв із Цибулею перепили б, і Хіврю б перелаяли...
Прочитано було й перечитано: і "Вечір під Івана Купала", і "Майську ніч", і "Страшну помсту", і т. ін., і т. ін.
Із захопленням, з трепетом перечитано.
А вечорами ми, діти, бавилися в "Червоної свитки", лякали всіх, бігали, хрюкали, аж поки було мати віником не намахає.
Коли ми, старші, попідростали, бабуся наша вже меншеньким казки розказувала,— як свого часу й нам: про відьом, про лісовиків, про водяників, про домових.
Одного такого вечора я взяв книжку:
— Давайте, бабусю, я вам почитаю!
— Почитай!
Я почав читати "Зачароване місце".
Бабуся в страшних місцях хрестилася й проказувала:
— Свят! Свят! Свят!
— Бабусю, чого ви хреститесь? Такого не було! Це письменник вигадав!
— Якби не було, у книжках би не писали! — відповідала бабуся.
III
Так от з дитинства і до старості з М. В. Гоголем.
І читав, і вивчав, і кожного разу дивувався:
— Звідки бралося, з яких криниць, з яких джерел водограєм било чарівне гоголівське слово?
І Сорочинці на місці,— та ще які тепер Сорочинці! — і Диканька процвітає,— та ще яка тепер Диканька! — і в Миргороді вже давно калюжа висохла, і вже він не гоголівський Миргород, а чудесний радянський курорт,— а другого Гоголя нема!
Невже Микола Васильович увібрав у свій талантище увесь сміх, всі чари, всю красу, всі фарби життя?
Ні! Ні! Ні!
Миколи Гоголі не щороку народжуються, але, зачекайте, настане день, коли з'являться чарівні радянські "Вечори"...
Може вони будуть не біля Диканьки, а біля Каховки, а як не біля Каховки, то біля Шевченківської МТС, а будуть!
Неодмінно будуть!
Слово великого Гоголя не тільки не вмре, а дасть чудесні паростки!
Дасть! Дасть! Дасть!